Розділ 22

Розділ 22

«Найнебезпечніші питання — не ті, на які немає відповіді. А ті, які змушують сумніватися в давно відомих істинах.»

— із записів Маестра Іллара

— Перш ніж ми продовжимо вивчати заборонені розділи магічного права, — спокійно промовив маестр Іллар, відкладаючи книгу на кафедру, — хочу, щоб сьогодні ви на деякий час забули все, що читали в підручниках.

У залі одразу запанувала тиша.

Такого початку від нього ніхто не очікував.

Маестр узяв крейду й вивів на дошці лише одне речення.

Чи може заборонена магія бути виправданою?

По аудиторії прокотився приглушений шепіт.

Іллар не поспішав його зупиняти.

Навпаки, ніби давав кожному кілька секунд подумати.

— Не поспішайте відповідати, — мовив він. — У цьому питанні немає простих рішень. Саме тому воно й існує в програмі Академії вже понад триста років.

Він неквапливо пройшовся між рядами.

— Уявіть ситуацію. Перед вами людина, яка помирає. Врятувати її можна лише заклинанням, використання якого суворо заборонене магічним кодексом.

Він зупинився.

— Що ви оберете?

Мовчання тривало недовго.

Аделіна піднялася першою.

— Закон.

Її голос прозвучав рівно й упевнено.

— Якщо маг почне сам вирішувати, які правила можна порушувати, а які ні, закон втратить сенс. Один виняток породить другий. Потім третій. І зрештою ми повернемося до часів, коли силу визначали не правила, а бажання тих, хто мав більше магії.

Маестр Іллар ледь помітно кивнув.

— Добре сформульовано.

Він перевів погляд на аудиторію.

— Хтось думає інакше?

Я дивилася на напис на дошці.

Чомусь слова не давали спокою.

Майже самі зірвалися з язика.

— Думаю.

Усі погляди одразу звернулися до мене.

Я повільно підвелася.

— А якщо закон не встигає за життям?

У залі стало так тихо, що я почула, як хтось на останньому ряду відклав перо.

Маестр Іллар уважно подивився на мене.

— Поясніть.

Я зробила глибокий вдих.

— Якщо є лише два варіанти. Порушити закон... або дозволити людині загинути. Хіба бездіяльність не стане таким самим злочином?

На кілька секунд запанувала тиша.

Потім Аделіна спокійно повернула голову в мій бік.

— Ти виходиш із припущення, що знаєш усі наслідки своїх дій.

Я насупилася.

— До чого це?

— До того, що маг ніколи не бачить усієї картини.

Вона говорила без зверхності. Спокійно. Навіть надто спокійно.

— Ти врятуєш одну людину, порушивши закон. А якщо саме цей вчинок призведе до загибелі сотні інших?

— Але якщо нічого не зробити...

— Це теж вибір.

Я відчула, як усередині щось неприємно стиснулося.

— То ти справді вважаєш, що іноді краще просто дивитися, як хтось помирає?

По аудиторії пробіг приглушений шепіт.

Аделіна похитала головою.

— Ні.

Її голос залишався таким самим рівним.

— Я вважаю, що жодна людина не повинна самостійно вирішувати, який закон варто порушити.

— Навіть якщо ціною стане чиєсь життя?

— Особливо тоді.

Я вже хотіла відповісти, але маестр Іллар підняв руку.

— Досить.

Ми обидві замовкли.

Він неквапливо обвів аудиторію поглядом.

— Ви щойно почули дві точки зору, між якими вже сотні років тривають суперечки.

Він зробив коротку паузу.

— Пані Кіра говорить про співчуття.

— Пані Аделіна — про відповідальність.

Обидві позиції зрозумілі. Але...

Він повернувся до дошки.

— Академія Саванаару була створена після Великої війни не для того, щоб навчити магів ставити власне судження вище за закон.

Його голос став трохи твердішим.

— Вона була створена для того, щоб подібні рішення більше ніколи не довелося приймати одній людині.

Він подивився на Аделіну.

— Саме тому її відповідь ближча до принципів Академії.


***

Маестр Іллар уже відкрив книгу, збираючись продовжити лекцію, коли Аделіна знову підняла руку.

— Дозвольте поставити одне запитання.

— Прошу.

Вона повільно підвелася.

— Кіра сказала, що іноді закон може не встигати за життям.

Аделіна на мить замовкла, ніби добираючи слова.

— Але хіба не через людей, які колись вирішили саме так, сьогодні й існують заборонені заклинання?

У залі знову запанувала тиша.

Я відчула, як кілька пар очей знову повернулися до мене.

— Майже кожне правило, яке ми сьогодні називаємо жорстоким або надто суворим, — спокійно продовжила вона, — було написане після чиєїсь помилки. Після чиєїсь самовпевненості. Після чиєїсь впевненості, що саме цього разу все буде інакше.

Її голос залишався рівним.

Без осуду.

Без насмішки.

— Саме тому я не вважаю, що окрема людина має право вирішувати, який закон можна порушити. Бо кожен, хто це робить, переконаний, що має вагому причину.

Маестр Іллар схвально кивнув.

— Саме так. Закон не народжується зі страху. Він народжується з пам'яті.

Він обвів аудиторію поглядом.

— Пам'яті про ціну, яку вже одного разу заплатив світ.

У мене всередині все стиснулося.

Я не знала, про які саме події він говорить.

Але чомусь...

Мені здалося, що ці слова звучали набагато важче, ніж звичайний уривок із підручника.

— На цьому закінчимо, — промовив маестр. — До наступного заняття підготуйте есе. Не про те, хто мав рацію сьогодні. А про те, чому подібні питання взагалі не мають простих відповідей.

Пролунав дзвін.

Адепти почали збирати книги.

Я теж потягнулася до своєї сумки, але думки все ще крутилися навколо лекції.

«Закон народжується з пам'яті...»

Чомусь ці слова не давали мені спокою.

***
Коридори Академії знову наповнилися голосами.

Хтось поспішав на наступне заняття, хтось уже гаряче продовжував суперечку, що почалася на лекції.

Я мовчки складала книги до сумки, коли поруч пролунав знайомий голос.