Розділ 21

Розділ 21

«Навіть у найтемніші часи світло не народжується саме. Його запалюють ті, хто вирішує не мовчати.»
— із Кодексу Саванаару

Наступного ранку Академія вже не була такою, як учора.

Новина про шадарі встигла облетіти Саванаар значно швидше, ніж ми могли уявити. Навіть у великій лекційній залі, де перед початком занять зазвичай лунав сміх і десятки розмов, сьогодні панувало незвичне пожвавлення.

Адепти сперечалися, переказували почуті чутки й будували власні здогадки, кожна з яких звучала страшніше за попередню.

— Кажуть, перший напад стався ще кілька тижнів тому, але Рада все приховувала.

— Неправда. Якби це було так, у Лунорії вже оголосили б загальну мобілізацію.

— А я чув, що шадарі можуть захоплювати розум.

— Мій брат служить на кордоні, — долинуло з іншого ряду. — Він написав, що бачив лише одного. Але каже, що той навіть не був схожий на людину...

— Бо його вже повністю поглинула темрява.

— Та звідки ти знаєш?

— Від дядька.

— У тебе кожна друга історія "від дядька".

— Зате він ніколи не бреше.

Я перезирнулася з Ноксом.

Він лише ледь помітно смикнув кутиком губ, ніби хотів усміхнутися, але передумав.

— Зараз ще хтось скаже, що особисто розмовляв із Сайларою, — тихо пробурмотів він.

Я ледве стримала усмішку.

Саме цієї миті двері аудиторії відчинилися.

Усередину зайшов маестр Реналь.

Шум стих майже миттєво.

Викладач неквапливо поклав книги на кафедру, уважно обвів аудиторію поглядом і лише тоді заговорив:

— Приємно бачити, що остання лекція професора Даркана пробудила у вас цікавість до історії. Шкода лише, що цікавість так швидко поступилася місцем чуткам.

Кілька адептів винувато відвели погляд.

— Якщо вже ви так прагнете обговорювати те, чого ще не знаєте, — спокійно продовжив він, — принаймні навчіться відрізняти факти від припущень.

У залі стало зовсім тихо.

— Отже... сьогодні ми говоритимемо саме про те, як народжуються легенди.

Я мимоволі всміхнулася.

Схоже, маестр чудово знав, що відбувається в Академії.
_______________________________________________________________

Заняття добігало кінця.

— ...і саме тому жодне історичне джерело не можна сприймати як абсолютну істину, — підсумував маестр Реналь, закриваючи книгу. — Навіть очевидці можуть помилятися, а іноді — свідомо приховувати частину правди.

Чомусь саме остання фраза змусила мене згадати Даркана.

«Ви навіть про членів свого квінтету знаєте мізерно мало.»

У цей момент у двері тихо постукали.

До аудиторії увійшла Верховна мага Алісса Венріель.

Усі адепти миттєво підвелися.

— Прошу, сідайте, — м'яко сказала вона.

Її погляд спокійно ковзнув рядами.

— Я не заберу багато вашого часу.

Усі завмерли в очікуванні.

— Учора ви почули речі, які багатьох змусили замислитися. Дехто, можливо, навіть уперше по-справжньому відчув страх.

Вона не говорила голосно.

Та кожне слово легко долітало до найдальших рядів.

— Страх — природний. Він нагадує нам, що ми живі. Але він стає небезпечним тоді, коли починає керувати нашими рішеннями.

У залі не було чути навіть шереху.

— Саме тому сьогодні ввечері Академія відродить одну зі своїх найдавніших традицій. 

На кількох рядах одразу пожвавилися.

— Вечір Єдності.

По аудиторії прокотилася хвиля тихого шепоту.

Я здивовано повернулася до Елісії.

Вона, помітивши мій погляд, ледь помітно усміхнулася.

— Це вперше за багато років, — прошепотіла вона.

Алісса продовжила:

— У часи, коли світ здається надто важким, Саванаар відкладає книги лише на один вечір. Ми збираємося разом, щоб нагадати собі просту істину.

Вона зробила коротку паузу.

— Найбільша сила народжується не в самотності, а між тими, хто готовий підтримати одне одного.

Її слова зависли в повітрі.

І чомусь мені здалося, що цього разу вони були сказані не лише для адептів.

***
Зала вибухнула розмовами ще до того, як Верховна мага встигла залишити аудиторію.

— Я ж казав, що щось буде! — радісно вигукнув хлопець із задніх рядів.

— Торік Вечора Єдності не проводили.

— Бо не було потреби.

— А кажуть, минулого разу самі маестри співали.

— Це байки.

— Ні, моя сестра навчалася тут п'ять років тому...

— У твоєї сестри теж є дядько? — не втримався Нокс.

Кілька адептів поруч тихо засміялися.

Хлопець лише фиркнув і демонстративно відвернувся.

— Бачиш? — задоволено прошепотів Нокс. — Люди починають мене цінувати.

— Це не люди, — тихо відповіла Елісія. — Це ми звикли до твоїх жартів.

— Це ще сумніше.

Сінтія весело пирснула.

— Зате чесно.

_______________________________________________________________

— Ну що, ходімо? — Сінтія легко підхопила мене під руку, щойно ми вийшли з аудиторії. — Цікаво, що це за Вечір Єдності.

— Ти теж про нього вперше чуєш? — запитала я.

— Авжеж. Але якщо навіть старшокурсники так пожвавилися, значить, має бути щось цікаве.

— Сподіваюся, нас не змусять співати перед усією Академією, — зітхнув Нокс.

— Не переживай, — усміхнулася Сінтія. — Якщо що, співатимеш останнім.

— Чому це?

— Бо після тебе всі точно запам'ятають вечір.

Я не стримала сміху.

— Це був комплімент чи погроза?

— Я ще не визначилася.

***
Варто було нам вийти з навчального корпусу, як подвір'я Академії остаточно ожило.

Адепти збивалися в невеликі гурти, жваво обговорюючи майбутній Вечір Єдності, а кілька старшокурсників переносили до Великої зали дерев'яні скрині з прикрасами.

— Думаєш, там артефакти? — запитала я.

Нокс скептично примружився.

— Судячи з того, як вони їх несуть, або артефакти... або старі швабри.

Я тихо засміялася.

Біля сходів нас перестрів старшокурсник у темно-синій мантії.