Розділ 20

Розділ 20

«Найнебезпечнішими стають не ті таємниці, які ховають. Найнебезпечнішими стають ті, про існування яких навіть не здогадуються.»

— автор невідомий

________________________________________

Після вечері ми, як це вже непомітно стало звичкою, зібралися в будинку нашого квінтету.

Ніхто не домовлявся зустрічатися щовечора. Просто після насичених занять кожному хотілося ще трохи побути разом, перш ніж розійтися по своїх кімнатах.

У каміні тихо потріскували дрова, наповнюючи вітальню приємним теплом. Елісія, як завжди, сиділа біля вікна з книгою, хоча я була майже впевнена, що вона вже давно не читає, а лише слухає нашу розмову. Аурон переглядав якийсь старий атлас, час від часу роблячи позначки олівцем на полях. Сінтія, схрестивши ноги просто на дивані, безуспішно намагалася обіграти Нокса в настільну гру, правила якої він пояснив їй буквально п'ять хвилин тому.

— Ні, це неможливо, — обурено пробурмотіла вона, пересуваючи фігурку. — Ти знову щось вигадав.

— Звинувачувати суперника в шахрайстві ще до завершення партії — дуже погана стратегія, — незворушно відповів Нокс.

— Бо ти шахрай.

— Я демон.

— Це одне й те саме.

Аурон навіть не підвів голови від атласу.

— Ні.

Сінтія різко обернулася до нього.

— Серйозно? Ти зараз на його боці?

— Я на боці фактів.

Нокс ледь помітно всміхнувся.

— Дякую за підтримку.

— Не дякуй. Це було не на твою користь.

Я не стримала сміху, а Сінтія лише театрально закотила очі.

— Я колись вас усіх переможу.

— Безперечно, — кивнув Нокс. — Але сьогодні, схоже, не той день.

— Я починаю розуміти, чому про демонів ходить стільки легенд.

— Заздрість породжує багато чуток.

— Самовпевненість теж.

Їхню суперечку перервав різкий спалах світла.

Полум'я в каміні здійнялося вгору значно вище, ніж мало б, і на мить стало сліпучо-золотим.

Усі миттєво замовкли.

Із вогню повільно вилетів невеликий птах, витканий із тонких золотавих ниток. Він описав коло під стелею, а тоді плавно опустився на середину столу.

Ніхто не ворухнувся.

Птах схилив голову й відкрив дзьоб.

— Адепти.

Голос Даркана неможливо було сплутати ні з чиїм іншим.

— На збори маєте десять хвилин. Час пішов.

Коротка пауза.

— Очікуйте мого прибуття.

Ще одна.

— І не ставте запитань.

Щойно пролунав останній наказ, птах розсипався сотнями золотих іскор, які повільно згасли в повітрі.

У кімнаті запала така тиша, що стало чути лише потріскування дров у каміні.

Сінтія першою перевела погляд на двері.

— Мені одній здається, що це прозвучало... дуже погано?

— Ні, — тихо відповіла Елісія, закриваючи книгу. — Не одній.

Навіть Нокс більше не усміхався.

________________________________________

Минуло не більше кількох хвилин, але вони здалися значно довшими.

Ніхто більше не повернувся до гри. Аурон відклав атлас, Сінтія безцільно крутила між пальцями ігрову фігурку, а я раз у раз переводила погляд із каміна на двері, сама не знаючи, чого очікую.

Нарешті у двері тихо постукали.

Двічі.

Нокс мовчки підвівся й відчинив.

На порозі стояв Даркан.

Як завжди, бездоганно зібраний, із незворушним виразом обличчя, ніби не він кілька хвилин тому надіслав нам посланця, від якого навіть у повітрі залишилося відчуття тривоги.

— Усі на місці, — коротко констатував він, ковзнувши поглядом по кімнаті.

Ніхто не відповів.

Даркан зайшов усередину й зачинив за собою двері.

Після цього він неквапливо провів долонею вздовж дерев'яної поверхні.

Тонкі сріблясті лінії миттєво розбіглися стінами, торкнулися вікон, стелі й підлоги, а тоді безслідно розчинилися в повітрі.

Я відчула легке поколювання на кінчиках пальців.

Магія.

Потужна.

Незнайома.

Даркан ще кілька секунд мовчав, ніби до чогось прислухаючись.

Лише переконавшись у чомусь одному йому відомому, він спокійно промовив:

— Якщо завтра вас запитають, де ви були сьогодні ввечері, ви відповісте, що я проводив додаткове заняття з об'єднання та розвитку Відлуння.

Сінтія насупилася.

— Але ж...

— Саме так ви й відповісте.

Вона одразу замовкла.

Даркан обвів нас уважним поглядом.

— Те, що ви зараз почуєте, не входить до навчальної програми Саванаару. Більше того, офіційно цієї розмови ніколи не було.

Я відчула, як поруч напружився Аурон.

Навіть Нокс перестав спиратися на стіну й тепер уважно дивився на викладача.

Даркан мовчки підняв руку.

Жодного заклинання.

Жодного магічного кола.

Він лише ледь ворухнув пальцями.

Полум'я в каміні здригнулося.

Наступної миті тіні в кімнаті ожили.

Спочатку я вирішила, що мені здалося, та вже за мить тінь від каміна повільно ковзнула вперед.

Наші власні тіні теж відокремилися від підлоги й, наче живі, поповзли до центру кімнати.

Сінтія тихо видихнула.

— Ви це теж бачите?..

Ніхто не відповів.

Тіні продовжували стікатися докупи, поки посеред кімнати не утворилося ідеально кругле чорне коло.

Його поверхня була настільки темною, що, здавалося, поглинала навіть світло каміна.

Я машинально перевела погляд на Нокса.

Він дивився на темряву не кліпаючи.

Уперше відтоді, як ми познайомилися, на його обличчі не було й натяку на усмішку.

Даркан ніби нічого незвичайного не помічав.

— За мною.

Він зробив крок.

І просто зник.

Наче темрява беззвучно проковтнула його.

Запала приголомшена тиша.

— Мені дуже хочеться сказати, що це погана ідея, — тихо озвалася Сінтія.

— Запізно, — спокійно відповів Аурон і, навіть не вагаючись, ступив у чорне коло.