Розділ 19

Розділ 19

«Історію можна переписати. Минуле — ніколи.»

— напис на одній із зачинених зал Архіву Саванаару

Після лекції Академія жила так, ніби нічого не сталося.

Десь поспішали на заняття другокурсники, над внутрішнім двором кружляли поштові сфери, а викладачі, як і щодня, переходили між корпусами зі стосами книг під пахвою.

І все ж щось змінилося.

Студенти говорили тихіше.

Сміх лунав рідше.

А варто було комусь вимовити слово «шадарі», як розмова одразу стихала.

Ми мовчки йшли кам'яною алеєю.

Навіть Сінтія не намагалася жартувати.

Першою заговорила Елісія.

— Нам потрібно повернутися до бібліотеки.

— Знову? — тихо простогнала Сінтія.

— Тепер уже точно, — сказав Нокс.

— Якщо про Відлуння мовчать усі книги, а про шадарі згадують лише старі хроніки, значить між цими речами може бути зв'язок.

Я глянула на нього.

— Ти теж так думаєш?

— Я думаю, що збігів стає занадто багато.

Аурон коротко кивнув.

— Почнемо з архіву.

***

Архів Саванаару виявився зовсім не схожим на бібліотеку.

Тут майже не було студентів.

Високі стелажі губилися в напівтемряві, а повітря пахло старим папером, пилом і чимось невловимо магічним — так пахнуть речі, до яких не торкалися десятиліттями.

За довгим столом сидів літній саванаарець.

Його волосся було білим, мов попіл, а на кінчику носа трималися тонкі окуляри.

Він навіть не підвів голови.

— Розділ?

Ми переглянулися.

— Нас цікавить історія Відлуння, — сказала я.

Він щось швидко записав.

За хвилину перед нами вже лежало кілька товстих томів.

— І... — обережно додав Нокс. — Шадарі.

Перо в руках старого завмерло.

Лише на секунду.

Але я це помітила.

Він повільно підняв голову.

Його уважний погляд ковзнув по кожному з нас.

І затримався на наших зап'ястях.

— Хто вас сюди послав?

— Ніхто, — відповіла я.

— Ми самі шукаємо інформацію.

Він мовчав так довго, що я вже подумала, ніби він узагалі не відповість.

Потім неквапливо підвівся.

Зник між високими стелажами.

Повернувся з...

однією тонкою книжкою.

Поклав її перед нами.

— Усе, що є.

Сінтія здивовано кліпнула.

— Серйозно?

Архіваріус нічого не відповів.

Я відкрила книгу.

Усередині була лише одна сторінка.

І короткий запис.

"Усі відомості щодо шадарі вилучені наказом Верховної Ради Саванаару."

Більше нічого.

Жодного слова.

Жодного пояснення.

Лише порожні аркуші.

— Це жарт? — пробурмотіла Сінтія.

— Ні, — спокійно відповів старий.

— Це історія.

Порожня книга ще кілька секунд лежала перед нами.

Сінтія перегорнула кілька сторінок.

Потім ще.

І ще.

Порожньо.

— Це найгірша книга, яку я коли-небудь читала.

— Але найпромовистіша, — тихо сказала Елісія.

Я ще раз подивилася на єдиний запис.

«Усі відомості щодо шадарі вилучені наказом Верховної Ради Саванаару.»

Без підпису.

Без дати.

Без пояснення.

Наче хтось навмисно хотів, щоб майбутні покоління знали лише одне — інформація колись існувала.

І більше нічого.

— Хто така Верховна Рада? — запитала Сінтія.

Аурон задумливо провів пальцями по палітурці.

— Найвищий орган управління Академією. Вони ухвалюють рішення, які стосуються всього континенту.

— Тобто це зробив не один архіваріус.

— Ні.

— Це зробили навмисно.

Нокс мовчки закрив книгу.

— І дуже давно.

Запала тиша.

Я підвела голову.

— Ви помітили?

— Що саме? — запитала Сінтія.

— Тут немає жодної книги молодшої за... років сто.

Елісія озирнулася навколо.

— Це архів.

— Саме тому.

Якщо сьогодні говорили про шадарі, мали з'явитися нові записи.

А їх немає.

Нокс ледь примружився.

— Тому що їх ще не передали сюди.

— Або...

Я не договорила.

Ніхто не хотів озвучувати другу думку.

***

Архіваріус уже повернувся за свій стіл.

Ми теж збиралися йти, коли Сінтія раптом зупинилася біля великої дерев'яної шафи.

— Ой.

— Що сталося? — запитала я.

— Я, здається...

Вона незграбно зачепила ліктем один із сувоїв.

Той вислизнув із полиці.

За ним ще один.

Потім важкий дерев'яний тубус із глухим стуком упав на підлогу.

— Сінтіє...

— Я нічого не робила!

— Він буквально впав від твого ліктя.

— Це збіг.

— Це ти.

— Не сперечайся.

Я вже нахилилася допомогти їй, коли тубус несподівано розкрився.

На підлогу повільно розгорнулася стара карта.

Пожовкла.

Потріскана.

Майже вся списана дрібними позначками.

— Обережно, — одразу сказала Елісія.

Я присіла навпочіпки.

У центрі карти була позначена Пустош.

Саме та, про яку сьогодні говорили.

Навколо неї проходили старі торгові шляхи, давно зниклі поселення й кілька місць, назви яких я навіть не могла прочитати.

— Дивіться...

Я торкнулася пальцем краю карти.

Біля Пустоші був намальований маленький символ.

Тонкі лінії.

Ледь прочинені двері.

У мене перехопило подих.

— Це...

Елісія вже стояла поруч.

— Той самий знак.

Аурон мовчки перевів погляд зі знака на моє зап'ястя.

Потім — на своє.

Символи були майже однаковими.

— Неможливо... — тихо прошепотіла Сінтія.

— Відійдіть.

Голос пролунав так несподівано, що ми всі здригнулися.

Архіваріус стояв поруч.

Його спокійне обличчя вперше втратило незворушність.

Він швидко підняв карту, акуратно згорнув її й притиснув до грудей.

— Це службові матеріали.

— Але ми лише...

— Я знаю, що ви побачили.

Він подивився на кожного з нас.

Його погляд затримався на наших зап'ястях.