Розділ 18

Розділ 18

«Найстрашніші новини приходять не з криком. Вони приходять із тишею.»

— із літописів Саванаару

Ранок почався дивно. Не тому, що я прокинулася раніше, ніж потрібно, і навіть не тому, що Сінтія ще не встигла посперечатися з Ауроном через сніданок. Дивним був сам будинок.

Спускаючись на кухню, я очікувала побачити звичну картину: Сінтія з кимось сперечається, Нокс підкидає дров у вогонь своїми жартами, Аурон вдає, ніби все це його зовсім не стосується, а Елісія спокійно читає книжку. Натомість у кімнаті панувала незвична тиша.

Сінтія задумливо крутила ложку в чашці, Аурон мовчки стояв біля вікна, Елісія вже кілька хвилин дивилася в ранковий вісник, так і не перегорнувши сторінку, а Нокс, відкинувшись на спинку стільця, тримав у руках лист, запечатаний чорною восковою печаткою. Щойно я з'явилася на порозі, він швидко склав його й прибрав до кишені.

— Доброго ранку, — сказала я, переводячи погляд з одного на іншого. — Щось сталося?

— Поки що ні, — відповіла Сінтія й невпевнено знизала плечима. — Але... не знаю. Якесь дивне відчуття.

Аурон мовчки кивнув у бік вікна.

— Подивись.

Я підійшла ближче.

Студенти, як і щодня, поспішали до навчальних корпусів, однак цього ранку все виглядало інакше. Вони рухалися швидше, збивалися в невеликі групи, про щось гарячково перешіптувалися й постійно озиралися довкола, ніби боялися пропустити щось важливе. Навіть звичний ранковий гамір звучав приглушено, наче сама Академія раптом заговорила пошепки.

— Може, змагання? — припустила я.

Сінтія фиркнула.

— Якби всі так переживали через змагання, Саванаар давно б перестав існувати.

Нокс підвівся й коротко кинув:

— Ходімо.

Голос його звучав на диво рівно.

***

Дорогою до навчального корпусу відчуття тривоги лише посилювалося.

Ми ще не дійшли до центральної площі, коли повз нас промайнула група старшокурсників.

— ...ще двоє...

— Кажуть, цієї ночі...

— Це вже надто близько...

Їхні голоси швидко розчинилися серед натовпу.

Трохи далі біля фонтану стояли дві дівчини.

— Мама написала, що кордон закрили.

— Невже настільки серйозно?

— Не знаю...

Від усіх цих уривків розмов ставало дедалі незатишніше.

— Ви хоч щось розумієте? — тихо запитала я.

Аурон лише похитав головою.

— Ні.

Попереду двоє демонів розмовляли вже значно голосніше.

— Кажуть, це був шадарі.

Другий різко схопив товариша за лікоть.

— Не вимовляй цього слова тут.

Помітивши нас, вони одразу замовкли й швидко рушили далі.

Я озирнулася на Нокса.

Він довго дивився їм услід, ніби почув щось значно важливіше за звичайну плітку.

— Ти знаєш, що це означає?

Він повільно перевів погляд на мене.

— Чув.

— І?

На мить мені здалося, що він усе ж відповість, але Нокс лише ледь похитав головою.

— Сподіваюся, це лише чутки.

Саме ця відповідь насторожила мене найбільше.

Нокс майже ніколи не говорив «сподіваюся». Він або знав відповідь, або чесно визнавав, що не знає.

***

Коли ми зайшли до аудиторії, більшість місць уже була зайнята. Сьогодні мала відбутися лекція з історії магічних цивілізацій, і викладач саме відкрив журнал, коли двері несподівано розчинилися.

У залі миттєво запала тиша. До аудиторії увійшли четверо.

Попереду крокував чоловік у темно-синій мантії ректорату, розшитій срібними нитками. За ним ішли двоє бойових магістрів у легких обладунках, а останньою з'явилася жінка в білому плащі цілительки.

Викладач одразу відійшов убік.

— Магістре Равене.

Той коротко кивнув, неквапливо обвів аудиторію поглядом і лише тоді заговорив.

Навіть Сінтія сиділа неприродно рівно.

— Прошу вибачення, що перериваю заняття, але обставини вимагають, щоб усі студенти Академії одночасно отримали однакову інформацію.

Після короткої паузи він продовжив:

— Двадцять три дні тому поблизу Пустоші, на території Скатуму, було зафіксовано перший випадок невідомого магічного ураження.

По аудиторії прокотилося приглушене перешіптування.

— За цей час підтверджено сім нападів, унаслідок яких загинули одинадцять людей, а ще п'ятеро зникли безвісти.

Тиша стала майже відчутною.

Магістр на мить опустив погляд у записи.

— Осіб, які здійснили ці напади, у стародавніх хроніках називають...

Він зробив коротку паузу.

— ...шадарі.

Уперше це слово пролунало вголос.

І цього разу ніхто не наважився повторити його навіть пошепки.