Розділ 17

Розділ 17

«Маг може програти без магії. Боєць — ніколи.»

— напис над дверима Зали бойових мистецтв Саванаару

Бібліотека Академії виявилася саме такою, як і личило найбільшому сховищу знань на материку.

Величезною.

Тихою.

І впертою.

Ми провели там майже весь вечір: перегорнули десятки книг про Відлуння, історію Квінтетів, магічні зв’язки, стародавні обряди й навіть хроніки перших років існування Академії.

Нічого.

Жодного слова про зміни Відлуння.

Жодної згадки про символи чи двері.

Нокс із тихим стуком закрив черговий том і потер перенісся, ніби намагаючись стримати роздратування.

— Це вже навіть підозріло, — пробурмотів він, злегка насупившись.

Елісія провела пальцями по корінцях книжок, задумливо нахиливши голову.

— Якщо мовчить одна книга — це випадковість, — тихо сказала вона, не відводячи погляду від полиць.

Вона перевела погляд на нескінченні ряди.

— Якщо мовчать усі… — її голос став холоднішим.

Аурон закрив останній рукопис і важко видихнув, схрестивши руки на грудях.

— Значить, хтось цього хотів, — сказав він рівно, але в його очах промайнуло напруження.

Ніхто не став сперечатися.
 

***

Наступного ранку нас уперше повели не на полігон.

Не до Зали зв’язку.

Величезна будівля зі світлого каменю стояла окремо. З відчинених вікон долинали удари, сміх і короткі команди.

Над входом було викарбувано:

«Зала бойових мистецтв».

Сінтія примружилася, склавши руки на грудях і хитро всміхнувшись.

— Мені вже подобається, — протягнула вона з явним задоволенням.

Аурон скептично підняв брову.

— Ми ще навіть не зайшли, — зауважив він, злегка нахиливши голову.

Сінтія просто знизала плечима.

Усередині було просторо: кілька майданчиків, манекени, стійки зі зброєю.

Студенти збиралися групами.

Двері відчинилися — і в залі стихло.

До нас крокував високий ельф.

Світле волосся в хвості, ідеальна форма, впевнені рухи.

На відміну від Даркана, він усміхався.

— Доброго ранку, адепти, — сказав він легко, зупинившись перед нами й оглянувши зал уважним поглядом. — Мене звати маестер Ліріон.

Кілька дівчат одразу випросталися, поправляючи волосся.

Сінтія нахилилася до мене, прикривши рот долонею.

— Розумію, — прошепотіла вона, ледь стримуючи усмішку.

— Що? — тихо перепитала я, нахилившись до неї.

— Чому вони випросталися, — вона ледь помітно кивнула в бік викладача.

Я штовхнула її ліктем, намагаючись не засміятися.

Ліріон пройшовся вздовж ряду, заклавши руки за спину.

— Більшість із вас вважає, що головна зброя мага — магія, — сказав він, зупинившись і перевівши погляд на студентів.

Він зробив паузу й трохи нахилив голову.

— Це помилка.

У залі стало тихо.

— Магія може закінчитися або не спрацювати, — продовжив він, злегка розвівши руками.

Він усміхнувся ширше.

— А підлога завжди поруч.

По залі прокотився сміх.

— Тому сьогодні ми поговоримо про давню науку, — він зробив крок уперед.

Пауза.

— Як правильно покласти суперника на підлогу.

Сінтія сяяла, мало не підстрибуючи на місці.

— Це точно моє заняття, — прошепотіла вона, стискаючи кулаки від захвату.

Ліріон кинув на неї короткий погляд.

— Я ще нічого не пояснив, — зауважив він спокійно.

Сінтія широко всміхнулася.

— Але мені вже подобається.

Ліріон ледь підняв брову.

— Це може змінитися.

Він став у центрі мату.

— Доброволець.

Усі раптом зацікавилися власним взуттям.

Ліріон театрально зітхнув.

— Невже нікого?

— Я, — пролунав упевнений голос.

Уперед вийшла Деніра, рівно тримаючи спину.

По залі прокотилося перешіптування.

Я всміхнулася.

Деніра схрестила руки й трохи нахилила голову.

— Сподіваюся, ви не збираєтеся мене жаліти, — сказала вона холодно.

Ліріон усміхнувся куточком губ.

— Залежить…, — відповів він, уважно дивлячись на неї.

— Від чого? — вона підняла брову.

— Від того, як швидко ви впадете.

Кілька студентів засміялися.

Деніра ледь усміхнулася.

— Це добре.

— Чому? — Ліріон схилив голову.

— Бо хтось із нас сьогодні розчарується, — вона злегка знизала плечима.

Ліріон усміхнувся ширше.

— Самовпевненість.

— У драконів це сімейне, — відповіла вона, не відводячи погляду.

— Моя улюблена вада студентів.

— Тоді вам пощастило.

Він жестом запросив її вперед.

— Спробуйте мене переконати.

Деніра скинула мантію, недбало кинувши її на лаву, і вийшла на середину.

Ліріон став навпроти.

— Без магії, — коротко сказав він.

— Це навіть цікавіше, — відповіла вона, трохи нахилившись уперед.

— Починаємо.

Деніра рушила першою — швидко, без зайвої сили.

Ліріон легко ухилився.

Вона змінила напрямок, майже зачепила його ногою.

— Уже краще, — кивнув він, уважно стежачи за нею.

Другий випад — ще швидший.

Він ухилився, вона розвернулася, намагаючись використати інерцію.

— Гарно, — сказав він.

Деніра примружилася.

— Це комплімент? — запитала вона, трохи нахиливши голову.

— Констатація, — відповів він спокійно.

Він напав першим.

Спокійно, без різких рухів.

Деніра відступила кілька разів, перехопила його руку й майже перекинула.

По залі пролунав гул.

Ліріон встиг звільнитися.

І подивився на неї вже як на суперника.

— Оце цікаво, — тихо сказав він, усміхаючись.

Наступні хвилини вони рухалися мовчки.

Удари, ухили, захвати.

Наче розмова без слів.

Раптом Деніра змінила темп, зачепила його ногу й змусила втратити рівновагу.

Ліріон відступив.

Засміявся, проводячи рукою по волоссю.

— Досить.

Деніра різко зупинилася.

— Я ще не закінчила, — сказала вона, трохи нахмурившись.