Розділ 16

Розділ 16

«Іноді найважливіші рішення ухвалюють не в залах ради, а за столом, де хтось занадто голосно сміється.»

— народна приказка Саванаару

Наступного ранку занять не було.

Я перечитала повідомлення від Академії тричі, бо після Лабіринту мій мозок відмовлявся вірити в таку щедрість.

Сінтія повірила одразу.

— День без занять, — урочисто оголосила вона посеред кухні, ніби щойно отримала корону Лунорії. — Пропоную відсвяткувати.

Аурон підняв погляд від чашки.

— Ми просто отримали вихідний.

— Саме так. Це рідкісне природне явище.

Нокс сидів біля вікна й крутив у пальцях яблуко.

— Підтримую. Якщо Академія вирішила нас не мучити, буде неввічливо не скористатися.

— Уперше за весь час ти сказав щось розумне, — кивнула Сінтія.

— Запишу цей день в історію.

Елісія спокійно перегорнула сторінку книжки.

— Ви плануєте просто сперечатися чи все ж кудись підете?

Сінтія повернулася до неї.

— Ми. Усі. Йдемо. В місто.

— Усі? — перепитав Аурон.

— Так. Це називається командне відновлення після травматичного досвіду.

— Це ти зараз про Лабіринт?

— Про ранкову кашу теж.

Я засміялася, а Сінтія вже рушила до дверей, ніби боялася, що Академія передумає й надішле Даркана з новим випробуванням.

За пів години ми були в Саванаарі.

Не в Академії.

Саме в місті.

І це виявилося зовсім іншим світом.

Вузькі вулички перетікали в широкі площі, між будинками висіли легкі містки, над дахами повільно пропливали повітряні платформи, а вздовж доріг світилися крамниці з вивісками, що змінювали форму просто на очах. Десь грала музика, пахло корицею, гострим перцем і свіжим хлібом, а на одному з балконів маленький дракончик намагався вкрасти вуличному музиканту капелюх.

— Я хочу тут жити, — сказала я.

— Ти вже тут живеш, — нагадав Аурон.

— Ні, я хочу жити саме отак. Без ранкових тренувань і загадкових Лабіринтів.

Нокс усміхнувся.

— Амбітна мрія.

Сінтія тим часом уже зупинилася біля першої ж ятки з їжею.

— Це їстівне?

Продавчиня, повна жінка з темно-зеленими очима й намистом із маленьких срібних монет, без вагань відповіла:

— Переважно.

— Беру два.

Аурон устиг втрутитися:

— Сінтіє…

— Що?

— Слово “переважно” тебе не насторожило?

— Після Лабіринту мене вже нічого не насторожує.

— Це погано.

— Це розвиток характеру.

Нокс узяв один згорток із її рук, понюхав і дуже серйозно сказав:

— Якщо вона виживе, я теж спробую.

— Боягуз.

— Стратег.

Елісія уважно подивилася на смаколик у руках Сінтії.

— Там рухається начинка.

Сінтія завмерла.

— Жартуєш?

— Ні.

Вона ще мить дивилася на згорток, а потім рішуче відкусила.

Ми всі затамували подих.

Сінтія повільно прожувала.

— Непогано.

Аурон виглядав так, ніби щойно став свідком безвідповідального використання свободи волі.

Нокс забрав другий згорток.

— Тоді я ризикну.

— Ти щойно чекав, чи я не помру.

— І це було дуже далекоглядно.

Ми блукали містом майже до вечора.

Зайшли до книгарні, де полиці самі підсовували відвідувачам книжки залежно від їхнього настрою. Одна особливо настирлива збірка романтичних балад тричі намагалася впасти Ноксу в руки, і він щоразу повертав її на місце з дедалі похмурішим виразом обличчя.

— Може, це доля, — невинно сказала я.

— Якщо моя доля має рожеву обкладинку, я офіційно подаю скаргу.

Сінтія купила амулет, який мав “приваблювати удачу”, але через десять хвилин загубила його в лавці з механічними птахами. Аурон довго переконував її, що це доволі промовистий знак.

Елісія знайшла стару карту Саванаару й так захопилася нею, що ми ледь не втратили її серед стелажів. Коли Нокс запитав, чи вона взагалі помітила б, якби ми пішли без неї, ельфійка спокійно відповіла:

— Так. Через кілька годин.

До вечора ми дісталися невеликої таверни на нижній площі.

Вона називалася «Мідний грифон» і виглядала саме так, як мала виглядати таверна в найбільшій Академії світу: галаслива, тепла, трохи хаотична й наповнена студентами, які надто голосно обговорювали речі, про які, ймовірно, не варто було говорити при сторонніх.

Сінтія влаштувалася за великим круглим столом першою.

— Якщо ми пережили Лабіринт, ми заслужили вечерю.

— Ми вже їли, — нагадав Аурон.

— Це було тренування перед вечерею.

Нокс сів поруч зі мною.

— У неї переконлива логіка.

— У неї небезпечна логіка.

— Часто це одне й те саме.

За кілька хвилин на столі з’явилися тарілки, кухлі, хліб із травами, кілька видів сиру й щось гостре, що змусило Аурона запити перший же шматок майже половиною кухля.

Сінтія сяяла.

— Бачиш? Життя прекрасне.

— Моє горло з тобою не погоджується.

— Воно просто не готове до пригод.

Ми сміялися.

Багато.

Так легко, що я не одразу зрозуміла, коли востаннє сміялася без відчуття, що за наступним поворотом обов’язково чекає чергова катастрофа.

Нокс розповів історію про студента зі Скатуму, який одного разу випадково викликав тіньового ворона під час іспиту з етикету. Сінтія вимагала подробиць, Аурон намагався не сміятися й програвав, а Елісія з абсолютно серйозним обличчям зауважила, що тіньові ворони, на відміну від деяких студентів, зазвичай поводяться доволі пристойно.

Я подивилася на них усіх і раптом відчула щось дивне.

Тепле.

Тихе.

Ще недавно вони були для мене чужими людьми.

Демон із надто гострим язиком.

Дракон, який дивився на світ так, ніби той потребував інструкції.

Ельфійка, яку було важко прочитати.

Перевертниця, здатна влаштувати хаос навіть у порожній кімнаті.

А тепер я сиділа з ними в галасливій таверні Саванаару й ловила себе на думці, що не хочу бути ніде більше.

— Кіро, — покликала Сінтія. — Ти нас слухаєш?