Розділ 15

Розділ 15 

«Найдовший шлях — це кілька кроків назустріч тому, кого вже майже втратив.»
— із записів наставників Саванаару

«Тепер знайдіть одне одного.»

Напис над п'ятьма проходами світився холодним сріблом.

Я завмерла.

Ще мить тому ми стояли поруч — настільки близько, що я чула голос Нокса навіть крізь камінь, а тепер навколо панувала лише глуха, неприродна тиша.

— Нокс! — різко обернувшись, гукнула я, стискаючи кулаки. — Ауроне!

У відповідь долинуло лише відлуння.

Я машинально зробила кілька кроків уперед, але змусила себе зупинитися.

Ніхто не геройствує.

Глибоко вдихнувши, я підняла погляд на стіну, де повільно проступили слова:

«Поспіх скорочує шлях. Довіра веде до виходу.»

— Чудово, — тихо фиркнула я, закочуючи очі. — Ще й повчає.

Раптом десь праворуч пролунав знайомий голос:

— Кіро!

Я різко повернула голову.

Це була Кассія. Принаймні, звучало саме так.

— Кіро, сюди!

Я вже зробила крок у той бік, але вчасно завмерла.

Не поспішай.

Заплющивши очі й міцно стиснувши зуби, я тихо промовила:

— Гарна спроба.

Голос миттєво розчинився в тиші.

Повільно видихнувши, я відчула, як серце калатає десь у горлі.

Лабіринт не створював чудовиськ. Він брехав набагато підступніше — показував саме те, що ти найбільше хотів почути.

Тому я обрала середній прохід не тому, що була впевнена в собі, а тому, що вперто відмовлялася піддатися страху.

Коридор привів мене до невеликої круглої зали.

Біля стіни нерухомо стояв Нокс.

— Ноксе? — обережно покликала я, повільно наближаючись.

Жодної реакції.

— Ноксе...

Я торкнулася його плеча.

Він різко обернувся, і на коротку мить я зустрілася з абсолютно чужим, порожнім поглядом.

Та вже за секунду він кліпнув і звично всміхнувся.

— Кіро.

Я уважно вдивилася в його обличчя.

— Ти мене не чув?

Він майже непомітно відвів очі.

— Замислився.

Я скептично підняла брову.

— Перед стіною?

— У кожного свої хобі, — незворушно відповів він, знизуючи плечима.

Хотілося розпитати його ще, але щось підказало: зараз не час.

— Ти точно в порядку? — тихіше запитала я.

Його усмішка стала трохи ширшою, хоча й помітно напруженою.

— Абсолютно. Якщо не рахувати цього чудового Лабіринту.

— Це не відповідь.

— Зате стабільна.

Він підморгнув, і я мимоволі зітхнула. Напруга не зникла остаточно, але принаймні трохи відступила.

Саме в цю мить перед нами без жодного звуку з'явилися темні двері без ручки.

На камені повільно проступив напис:

«Один побачить. Інший відкриє.»

Нокс скривився.

— О, загадки. Я вже скучив.

— Думаю, це про нас, — сказала я, підходячи ближче.

— Я теж так думаю.

Я здивовано глянула на нього.

— І ти навіть не сперечаєшся?

— Не хочу, щоб він додав ще одні двері, — абсолютно серйозно відповів Нокс, кивнувши на стіну.

Я тихо засміялася й прикликала світло.

Золотаве сяйво ковзнуло по каменю, і на його поверхні почали повільно проявлятися дивні символи.

— Бачу... — ледь чутно прошепотіла я.

Нокс нахилився ближче.

— Що там?

— П'ять ліній... одна обірвана.

— Лівіше, — тихо підказав він.

Я повела світло.

Неголосне клацання.

— Ще трохи.

Я змістила руку буквально на кілька сантиметрів, а Нокс тим часом провів долонею по каменю, намацав прихований виступ і натиснув на нього.

Двері здригнулися, після чого повільно відчинилися.

Я полегшено видихнула.

— У нас вийшло.

— Так, — усміхнувся він. — І без Даркана.

Я тихо розсміялася.

— Не кажи йому. Нехай думає, що ми без нього й кроку зробити не можемо.

— Це збереже його душевний спокій.

— І його его.

— Особливо його его.

Ми переглянулися й одночасно засміялися, після чого рушили вперед.

І цього разу я вже не почувалася самотньою.
На мосту нас уже чекав Аурон.

Він стояв посеред вузького переходу, міцно стискаючи руків'я меча, але щойно помітив нас, його плечі помітно розслабилися.

— Нарешті.

Нокс одразу хитро всміхнувся.

— Ти радий нас бачити?

— Я знав, що ви прийдете.

— Самовпевнено.

— Логічно.

Я усміхнулася.

— І трохи самовпевнено.

Аурон на мить задумався, ніби чесно зважував мої слова, після чого кивнув.

— Можливо.

Нокс тихо хмикнув.

Ми разом ступили на міст, і цього разу він не зник під ногами.

— Схоже, Лабіринт нарешті повірив, що ми здатні працювати командою, — сказала я.

— Не поспішай його хвалити, — сухо відповів Нокс. — Він ще може передумати.

— Дякую за підтримку.

— Завжди будь ласка.

Елісію ми знайшли серед дзеркал.

Вона спокійно сиділа біля однієї зі стін, ніби весь цей час знала, що ми зрештою прийдемо саме сюди.

— Ти просто... сидиш? — здивовано запитала я.

Елісія підвелася й неквапливо обтрусила мантію.

— Так.

— Чому?

Вона знизала плечима.

— Бо всі виходи були різними.

Я мовчки чекала продовження.

— А справжній мав бути лише один.

— І ти вирішила просто чекати?

— Ні, — вона ледь усміхнулася. — Я вирішила не дозволити Лабіринту змусити мене бігати за примарами.

Я не стримала усмішки.

— Розумно.

— Нам залишилася тільки Сінтія.

Нокс схрестив руки на грудях.

— Вона або вже свариться з Лабіринтом...

— ...або намагається його побити, — спокійно завершив Аурон.

Елісія тихо засміялася.

— Ви шукали вихід?

— Ну... так.

Вона похитала головою.

— Даремно.

Я здивовано нахилила голову.

— Ми перестали шукати вихід.

— І що тоді?

Елісія подивилася на кожного з нас по черзі.

— Почали шукати одне одного.

На мить запала тиша.

І чомусь саме ці прості слова зігріли мене більше, ніж будь-яка магія.