Розділ 13

Розділ 13

«Лабіринт не перевіряє, чи знайдеш ти вихід.

Він перевіряє, кого ти готовий чекати дорогою до нього.»

— напис над входом до Старого полігону Саванаару

Наступного ранку Саванаар прокинувся під сірим небом.

Дощу ще не було, але повітря вже стало важким і вологим, ніби хмари над Академією теж вирішили затримати подих перед нашим другим випробуванням.

Після вчорашньої розмови в Залі зв'язку я довго не могла заснути.

Не через тренування.

І навіть не через те, що Нокс знову легко ухилився від відповіді.

Найгірше було інше.

Слова Даркана про майбутню службу засіли в голові значно міцніше, ніж мені хотілося.

До цього моменту Квінтет здавався частиною навчання: дивним, незручним, місцями відверто хаотичним, але все ж тимчасовим. Ми жили разом, тренувалися разом, сварилися, провалювали випробування і час від часу навіть примудрялися сміятися з цього.

Колись ми перестанемо бути студентами.

І тоді хтось вирішить, куди саме підуть наші сили, наша магія, наші життя.

Якщо тільки ми не станемо достатньо хорошими, щоб обрати самим.

Я спустилася на кухню раніше за всіх і застала там лише Елісію.

Ельфійка сиділа біля вікна з чашкою трав'яного чаю й дивилася на сірі хмари так спокійно, ніби навіть погода намагалася не поводитися надто голосно в її присутності.

— Ти теж не спала? — запитала я, сідаючи навпроти.

Елісія перевела на мене погляд.

— Спала.

— Тоді чому виглядаєш так, ніби вже три години розмірковуєш над сенсом життя?

— Бо прокинулася п'ять хвилин тому і почала з найважливішого.

Я всміхнулася.

— Про що думала?

Вона повільно провела пальцем по краю чашки.

— Про службу.

Я відчула, як усмішка трохи згасла.

— Я теж.

Кілька секунд між нами стояла тиша, в якій обидві розуміли: вчорашні слова Даркана зачепили не лише мене.

— Хранителі знань справді твоя мрія? — запитала я.

Елісія трохи нахилила голову.

— Так.

— Чому?

Вона замислилася.

— Бо знання живе довше за людей. Іноді навіть довше за королівства.

Я не одразу знайшла, що відповісти. У цих словах було щось таке дуже ельфійське: спокійне, точне і трохи сумне.

— А ти справді хочеш в Експедиційний корпус? — запитала вона.

— Так. Хочу побачити місця, про які в Ауренії тільки читають у книгах. Старі міста. Забуті храми. Межі королівств. Можливо, навіть території за картами.

— Тебе тягне до того, що заховано.

Я засміялася.

— Це прозвучало як діагноз.

— Можливо, так і є.

Перш ніж я встигла відповісти, на кухню ввійшла Сінтія.

Волосся в неї було трохи розтріпане, погляд — підозрілий, а на обличчі читалася готовність сперечатися з будь-ким, хто посміє заговорити надто рано.

— Якщо сьогодні знову буде випробування на довіру, я офіційно почну нікому не довіряти.

— Це суперечить самій ідеї, — зауважила Елісія.

— Отже, я перемогла систему.

За кілька хвилин спустилися Аурон і Нокс.

Аурон, як завжди, виглядав зібраним, хоча я вже починала підозрювати, що він просто не вміє інакше. Нокс же зайшов останнім, позіхнув, узяв яблуко з тарілки на столі й сів так невимушено, ніби сьогодні на нас чекала прогулянка садом, а не друге випробування Даркана.

Сінтія примружилася.

— Ти знову надто спокійний.

— Це образа чи комплімент?

— Попередження.

— Прийняв до відома.

Аурон поставив чашку на стіл.

— Даркан учора сказав, що друге випробування буде сьогодні. Нам варто хоча б приблизно обговорити стратегію.

— Нарешті, — пробурмотіла Сінтія. — Знову слово, після якого хтось почне мені забороняти бігти вперед.

— Бо це стратегія, яка вже довела свою неефективність, — спокійно відповів Аурон.

— Один раз.

— Достатньо переконливо.

Нокс відкусив яблуко.

— Може, сьогодні Сінтія побіжить назад. Для різноманіття.

— Дарене, я тебе теж чую.

— На це й розраховував.

Я слухала їх і раптом зрозуміла, що напруга, яка стискала груди від самого ранку, трохи послабилася.

Ми досі не були ідеальним Квінтетом.

Навіть близько ні.

Але після вчорашнього Залу зв'язку щось змінилося.

Не так явно, як лінія Відлуння на зап'ясті, і не так красиво, як світло кристала між руками, але все ж змінилося.

Ми почали чути одне одного.

Принаймні іноді.

Старий полігон розташовувався за Північним сектором, майже біля самої межі Академії, там, де сріблясті дерева ставали густішими, а доріжки — вужчими.

До нього нас вивела маестра Лісана, яка дорогою встигла повідомити, що цей майданчик використовується лише для командних випробувань і що студентам без наставника сюди заходити не радять.

Сінтія одразу пожвавішала.

— А якщо дуже хочеться?

Лісана навіть не озирнулася.

— Тоді дуже не радять.

— Саванаар не вміє зацікавлювати менше.

— Саме тому у вас наставники.

Коли ми вийшли з лісу, перед нами відкрився Лабіринт.

Він не був схожий на звичайну споруду.

Живопліт, кам'яні стіни, арки й срібні колони перепліталися між собою так, ніби хтось створив його з уламків різних епох. Одні проходи були вкриті мохом, інші світилися тонкими магічними рунами, а деякі взагалі закінчувалися темрявою, в якій не було видно жодного кроку вперед.

Над входом висів старий кам'яний знак.

П'ять переплетених ліній.

Відлуння.

Я мимоволі торкнулася зап'ястя.

— Не подобається мені це місце, — тихо сказала Сінтія.

Аурон подивився на неї майже здивовано.

— Ти щойно сказала щось розумне.

— Не звикайте.

Біля входу вже зібралися інші Квінтети.

Я побачила Кассію. Вона стояла разом зі своїми й щось швидко пояснювала партнеру, який, судячи з обличчя, уже трохи шкодував, що поставив запитання.

Помітивши мене, Кассія підняла руку.

— Цього разу не останніми! — гукнула вона.