Розділ 12

Розділ 12

«Найсильніші Відлуння народжуються не в день Єднання.

Вони народжуються тоді, коли п'ятеро людей уперше починають думати не про "я", а про "ми".»

— з «Хронік Саванаару»

Наступного ранку я прокинулася з відчуттям, ніби вчорашній полігон досі десь поруч.

У м'язах, які неприємно нагадували про кожну пастку, кожен невдалий стрибок і кожен момент, коли ми знову не встигали домовитися.

Я кілька секунд лежала нерухомо, дивлячись у стелю, а потім повільно підняла руку.

Відлуння на зап'ясті тихо золотилося в ранковому світлі.

Одна лінія справді змінилася. Я не вигадала це вчора.

Вона стала довшою, плавнішою, ніби знак за ніч зробив крихітний вдих і трохи розправився під шкірою.

Це мало б мене налякати, але чомусь найбільше мені хотілося дізнатися, чи помітили це інші.

Коли я спустилася на кухню, там уже сиділа Сінтія. Вона тримала чашку обома руками й дивилася в неї з таким виразом, ніби чекала, що напій сам пояснить сенс життя.

— Добрий ранок, — сказала я.

— Не впевнена.

— Настільки погано?

Сінтія повільно підняла на мене очі.

— У мене болить усе. Навіть думки.

З боку столу долинув голос Нокса:

— Це добре. Значить, вони в тебе все ж є.

Сінтія навіть не обернулася.

— Дарене, я дуже прошу тебе не розпочинати день із бажання отримати виделкою в око.

Нокс сидів біля вікна, розслаблено відкинувшись на спинку стільця, і виглядав значно бадьорішим, ніж учора зранку.

Що одразу викликало підозру.

— Ти сьогодні надто жвавий, — зауважила я, сідаючи поруч.

— Дякую.

— Це не комплімент.

— Я вирішив сприйняти інакше.

Сінтія тяжко зітхнула.

— Він нестерпний ще до сніданку. Це взагалі законно?

— У Саванаарі багато дивних правил, — спокійно сказала Елісія, входячи до кухні. — Але, здається, цього вони не забороняють.

— Дуже прикро, — пробурмотіла Сінтія.

Останнім спустився Аурон.

На відміну від Нокса, він виглядав так, ніби не просто пам'ятає вчорашній провал, а вже встиг розібрати його у власній голові щонайменше двадцять разів. Він привітався, налив собі кави й сів за стіл.

Кілька хвилин ми їли мовчки, кожен, здається, думав про одне й те саме.

Учора ми програли.

І хоча Даркан назвав це необхідним першим кроком, особисто мені він усе одно здавався дуже болючим.

Я машинально опустила погляд на своє зап'ястя.

І саме тоді помітила руку Сінтії.

— Зачекай.

Вона завмерла з ложкою в руці.

— Що?

Я нахилилася ближче.

— Покажи знак.

— Чому ти сказала це таким тоном?

— Просто покажи.

Сінтія підозріло примружилася, але все ж простягнула руку.

На її зап'ясті Відлуння виглядало майже так само, як учора.

Одна з обірваних ліній стала довшою.

Не значно.

Не настільки, щоб це одразу кинулося в очі.

Але достатньо, щоб у мене всередині все похололо.

— У тебе теж, — тихо сказала я.

Сінтія різко подивилася на знак.

— Що "теж"?

Я мовчки простягнула свою руку.

На кілька секунд кухня завмерла.

Потім Нокс нахилився ближче.

Аурон поставив чашку на стіл.

Елісія без жодного слова підсунулася до нас.

— Покажіть ваші, — сказала вона.

Цього разу ніхто не жартував.

Один за одним ми простягнули руки над столом.

П'ять Відлунь.

П'ять незавершених символів.

І в кожному — одна лінія, яка за ніч змінилася.

Сінтія повільно видихнула.

— Ми зламали магію.

— Це неможливо, — одразу сказав Аурон.

Нокс глянув на нього.

— Зважаючи на те, що ми зараз дивимося на п'ять доказів протилежного, я б не поспішав із такими заявами.

— Магічні знаки не змінюються самі собою.

— Значить, не самі.

Від цих слів стало тихіше.

Я відчула, як погляд Нокса ковзнув по наших зап'ястях уважніше, ніж раніше, ніби він намагався скласти докупи шматки загадки, про яку ми ще навіть не знали достатньо, щоб правильно її назвати.

— Після чого ви це помітили? — запитала Елісія.

— Учора ввечері, — відповіла я. — Після тренування.

— Я теж, — повільно сказала Сінтія.

Аурон насупився.

— У мене зранку.

— Можливо, зміна сталася не одночасно, — припустила Елісія. — Або ми просто помітили її в різний час.

— Або Відлуння відреагувало на випробування, — сказав Нокс.

Сінтія скривилася.

— На те, як ми провалилися?

— На те, як ми взаємодіяли.

— Це була взаємодія?

— Погана взаємодія теж взаємодія.

Аурон повільно потер перенісся.

— Якщо Відлуння змінюється після кожної нашої помилки, до кінця місяця воно або завершиться, або втече від нас саме.

— Я б на його місці втекла, — чесно сказала Сінтія.

Цього разу засміялися майже всі, а я продовжувала дивитися на золоту лінію на своєму зап'ясті й думати про сон.

П'ять ниток.

П'ять постатей.

Одна лопнула.

Але знак не зник.

Він змінився.

І це лякало набагато більше.

Перше заняття того дня проходило в Західному лекторії.

Після полігону аудиторія здавалася майже безпечною: високі вікна, ряди темного дерева, м'яке світло магічних ламп і дошка, на якій уже світився символ п'яти переплетених кіл.

Тема лекції була написана над нею срібними літерами:

Історія Відлуння та формування Квінтетів.

— Символічно, — пробурмотіла Сінтія, сідаючи поруч зі мною.

— Після вчорашнього я б радше обрала лекцію "Як не принижуватися перед усім курсом", — відповіла я.

— Записала б перша.

Викладачем виявився маестр Орвел Сант — невисокий чоловік із сивими скронями, уважним поглядом і голосом людини, яка може розповідати про історичні трагедії так, ніби читає список покупок.

— Відлуння, — почав він, коли аудиторія стихла, — не є просто знаком на шкірі.

Я помітила, як майже всі першокурсники одночасно опустили погляди на зап'ястя.