Розділ 11

Розділ 11

«П’ять сильних магів — ще не Квінтет.

Іноді між цими поняттями лежить ціла прірва.»

— маестр Еріан, наставник Відлуння Полум’я

Сон почався з тріску. Я стояла посеред білого туману. Над головою сяяло незавершене Відлуння, а від нього в різні боки тягнулися п’ять золотих ниток.

Я не бачила облич, лише силуети, що рухалися кожен у свій бік.

Один поспішав уперед.

Другий завмер на місці.

Третій губився серед тіней.

Четвертий тримався осторонь.

П’ятий постійно змінював напрямок.

Нитки натягувалися дедалі сильніше.

Я зробила крок уперед і простягнула руку, намагаючись зупинити їх.

І саме тоді одна з ниток лопнула.

Відлуння здригнулося.

А я різко прокинулася.

Кілька секунд я просто сиділа на ліжку, вдивляючись у передсвітанкову темряву.

Серце билося швидше, ніж мало б після звичайного сну.

Дурниця. Після останніх подій було б дивно чекати чогось іншого.

Та неприємне відчуття нікуди не зникало.

Те саме передчуття, яке переслідувало мене з дитинства.

Усі великі неприємності в моєму житті починалися саме так.

Я важко видихнула, відкинула ковдру й підвелася.

За годину починалося перше тренування з маестром Дарканом.

І чомусь мені здавалося, що сон був не єдиною проблемою цього ранку.

Швидко вдягнувшись і заплівши волосся, я востаннє глянула на незавершене Відлуння на зап’ясті.

Знак мовчав, на відміну від передчуття.

Будинок уже прокинувся.

Знизу долинали голоси та дзенькіт посуду.

Схоже, я була не єдиною, хто не зміг сьогодні виспатися.

На кухні вже сидів Аурон. Перед ним стояла чашка кави, а сам дракон дивився у вікно з таким зосередженим виразом обличчя, ніби готувався не до тренування, а до державного перевороту. Почувши мої кроки, він підняв голову.

— Теж не спиться?

— Після вчорашнього послання Даркана? Дивно було б спати спокійно.

На його губах промайнула ледь помітна усмішка.

— Справедливо.

Я саме потягнулася за чашкою, коли на кухню спустилася Елісія, як завжди бездоганно зібрана. Складалося враження, ніби ельфійка прокидається вже готовою до офіційного портрета.

— Доброго ранку, — спокійно привіталася вона.

— Ти взагалі колись виглядаєш сонною? — не втрималася я.

Елісія задумалася.

— Одного разу було.

— І?

— Більше не повторювала цієї помилки.

Я пирхнула в чашку. За кілька хвилин униз буквально ввалилася Сінтія.

— Якщо він змусить нас бігати, я офіційно зненавиджу Саванаар.

— Лише сьогодні? — уточнив Аурон.

— Ні. Сьогодні особливо.

Останнім з’явився Нокс скуйовджений, сонний.

— Ти взагалі спав? — запитала Сінтія.

Нокс мовчки налив собі кави.

— Звісно.

— Брешеш.

— Звісно.

— Колись я дізнаюся, чи ти взагалі здатен відповідати нормально.

— Сподіваюся, ні.

Сінтія закотила очі.

Я ж несподівано відчула, як напруга трохи відступає.

Принаймні до того моменту, поки ми не опинились на полігоні.

Полігон Північного сектора

Полігон виявився значно більшим, ніж я уявляла.

Коли ми піднялися широкими кам’яними сходами на верхню терасу, перед нами відкрився цілий комплекс тренувальних майданчиків, арен і смуг перешкод, що простягалися між скелями та сріблястими деревами. Десь унизу вже мерехтіли магічні бар’єри, лунали голоси викладачів і спалахи заклять.

І ми були далеко не єдиними, хто прийшов сюди цього ранку.

На центральному майданчику вже збиралися інші Квінтети.

Двадцять п’ять студентів.

П’ять Відлунь.

П’ять майбутніх команд.

Я одразу впізнала Кассію. Вона стояла разом зі своїм Квінтетом і жваво щось обговорювала, активно жестикулюючи. Помітивши мене, подруга миттєво підняла руку.

— Не осоромтеся занадто сильно! — гукнула вона.

— Дякую за віру в нас! — крикнула я у відповідь.

— Завжди рада підтримати!

— Це була не підтримка!

— Я знаю!

Поруч зі мною тихо засміялася Елісія.

Аурон лише похитав головою.

— Вона завжди така?

— Ти навіть не уявляєш наскільки.

Мій погляд ковзнув далі.

Трохи осторонь стояла Аделіна зі своїм Квінтетом. Навіть звідси було видно, що вони вже щось обговорюють, розподіляють ролі й будують план, наче працювали разом не перший місяць. На відміну від нас.

— Мені вже не подобається їхній вигляд, — пробурмотіла Сінтія.

— Людей не можна ненавидіти лише за те, що вони добре підготувалися, — зауважив Аурон.

— Можна.

— Не можна.

— Можна.

— Сінтіє…

— Добре, тоді я ненавиджу їх із інших причин.

— Яких?

— Я ще не придумала.

— Це помітно.

Нокс тихо фиркнув.

— Вражаюча чесність.

— Я взагалі дуже чесна людина.

— Саме це й лякає.

Сінтія вже відкрила рота для відповіді, коли полігон раптом стих.

Наче хтось одним рухом вимкнув усі звуки, розмови урвалися, студенти почали озиратися. Я теж повернула голову.

Маестр Даркан стояв у центрі полігону. Він не підвищував голос, не використовував магію, але за кілька секунд на полігоні запанувала така тиша, що стало чути вітер між деревами.

Я мимоволі випросталася. Поруч Нокс теж перестав усміхатися. Маестр повільно обвів поглядом усіх присутніх.

— Вітаю.

Його голос був спокійним.

— Сфера Відлуння вважає вас Квінтетами.

Кілька студентів помітно випростали плечі, але він зробив коротку паузу.

— Я — ні.

Тиша стала густішою, навіть Сінтія перестала рухатися.

— Поки що я бачу двадцять п’ять обдарованих студентів.

Його погляд ковзнув по рядах.

— Але сила окремих людей не має жодного значення, якщо вони не здатні діяти разом.