Розділ 10

«Найважче в роботі наставника — не навчити п'ятьох сильних магів.

Найважче — переконати їх, що вони потребують одне одного.»

— з нотаток маестра Даркана

Даркан упевнено крокував територією Академії, навіть не озираючись, чи встигаємо ми за ним.

Здавалося, його зовсім не хвилювало, що ще годину тому ми були незнайомцями, а тепер офіційно стали Квінтетом.

Можливо, так і було.

— Він завжди такий привітний? — тихо запитала Сінтія, пришвидшуючи крок.

— Думаєш, хтось із нас знає? — відповів Аурон.

— Я все ще сподіваюся, що це лише дуже дивне перше враження.

— А я починаю підозрювати, що це його найкраща версія.

Нокс сказав це настільки серйозно, що я не втрималася від усмішки.

Попереду виднілася невелика двоповерхова будівля серед сріблястих дерев — затишніша й менша за корпуси. Даркан зупинився біля дверей.

— Ваш дім.

Ми мовчки підняли голови.

— На весь час навчання Квінтет живе разом. Тут є спільна вітальня, кухня, бібліотека, тренувальна зала і п'ять спалень.

— П'ять? — перепитала Сінтія.

— Ви добре рахуєте.

— Ні, я про те, що це якось підозріло просто.

Даркан кілька секунд дивився на неї.

— Починаю розуміти, чому Сфера обрала саме вас.

Аурон пирхнув.

Сінтія ж, навпаки, виглядала задоволеною.

Даркан відчинив двері.

— Заселяйтеся.

— А кімнати вже розподілені? — запитала Елісія.

— Ні.

— Тобто ми можемо самі обрати?

— Так.

Він помовчав.

— І саме тому я бажаю вам удачі.

Після цих слів він розвернувся і попрямував геть.

Ми ще кілька секунд дивилися йому вслід.

— Він нас просто залишив? — перепитала Сінтія.

— Схоже на те, — відповів Нокс.

— Починаю розуміти, чому про нього ходять легенди.

— Це ще хороші чи вже погані?

— Поки не визначилася.

Ми зайшли всередину.

І на мить забули про Даркана.

Будинок був неймовірним.

Посередині розташовувалася простора вітальня з каміном і величезними панорамними вікнами. Від неї в різні боки розходилися коридори, сходи на другий поверх і кілька аркових проходів до інших кімнат.

— Я беру кімнату з видом на озеро! — заявила Сінтія ще до того, як хтось устиг щось сказати.

— Ми навіть не знаємо, де вона, — зауважив Аурон.

— Зараз дізнаємося.

І вже за секунду вона мчала сходами нагору.

— Вона завжди така? — спокійно запитала Елісія.

— Так, — одночасно відповіли ми з Ауроном.

На диво, Нокс теж кивнув.

За кілька хвилин ми вже оглядали кімнати.

І тут почалися проблеми.

— Ця моя! — вигукнула Сінтія.

— Чому? — поцікавився Нокс.

— Бо я знайшла її першою.

— Це не правило.

— Тепер правило.

— Вражаюча правова система.

— Дякую.

— Це не був комплімент.

Я сперлася плечем об дверний косяк, спостерігаючи за їхньою суперечкою.

Елісія стояла поруч і, здається, теж ледь стримувала усмішку.

Аурон потер перенісся.

Так виглядають люди, які вже шкодують про певні життєві рішення.

І це був лише початок.

Сінтія стояла посеред кімнати так, ніби щойно завоювала нове королівство.

Кімната й справді була гарною.

Два великі вікна виходили на озеро, за яким здіймалися сріблясті ліси Саванаару. Сонячне світло заливало простір настільки щедро, що навіть я була змушена визнати: якби обирала першою, то теж захотіла б саме цю спальню.

І саме тому проблема була очевидною.

— Я теж хотів цю кімнату, — спокійно повідомив Нокс, розглядаючи краєвид за вікном.

Сінтія примружилася.

— Дуже шкода.

— Для мене чи для тебе?

— Для тебе. Бо тепер доведеться жити десь іще.

Нокс задумливо кивнув.

— Аргумент сильний.

— Я знаю.

— На жаль, не переконливий.

— А я не переконую. Я повідомляю факт.

Елісія тихо видихнула крізь усмішку й перевела погляд на мене.

Схоже, вона теж намагалася зрозуміти, як ці двоє примудрилися посваритися менш ніж за десять хвилин після заселення.

— Пропоную дуже просте рішення, — втрутився Аурон, спираючись плечем об стіну. — У будинку п'ять кімнат. Нас п'ятеро. Кожен бере будь-яку вільну кімнату і живе далі щасливо.

— Це нудно, — одразу заявила Сінтія.

— Саме тому це хороший план.

— Не погоджуюся.

— Ніхто не здивований.

На щастя, здоровий глузд усе ж переміг.

Принаймні цього разу.

За наступні пів години ми розібралися з кімнатами без нових конфліктів.

Сінтія залишила собі спальню з видом на озеро.

Нокс обрав кімнату на протилежному кінці поверху, заявивши, що цінує тишу і власний душевний спокій.

Після чого отримав від Сінтії обурений погляд.

Елісія зайняла невелику, але дуже затишну кімнату поруч із бібліотекою.

Аурон обрав спальню біля тренувальної зали.

Що нікого не здивувало.

Мені дісталася остання кімната.

І, чесно кажучи, вона подобалася мені найбільше.

Єдине вікно виходило на тихий внутрішній сад зі струмком — саме так, як я любила.

До обіду ми встигли розкласти речі й трохи освоїтися.

А потім з'ясувалося, що жоден із нас не був упевнений, де саме знаходиться їдальня для Квінтетів.

— Ви хочете сказати, що ніхто не запам'ятав дорогу? — запитала я.

У відповідь запала підозріла тиша.

— Чудово, — видихнула я.

— Якщо чесно, я дивився на архітектуру, — визнав Аурон.

— Дякую, що хоч хтось говорить правду.

Ми не стільки заблукали, скільки тричі обрали надто красивий, але неправильний маршрут.

Сінтія назвала це розвідувальним маневром.

Нокс запропонував більше ніколи не доручати їй навігацію.

Аурон погодився занадто швидко.