Розділ 8

«Остання ніч перед Єднанням належить не самотності.

Вона належить тій людині, якою ти більше не будеш.»

— правило Корпусу Тиші

Кімната виявилася такою ж аскетичною, як і весь Корпус Тиші: вузьке ліжко біля стіни, невеликий письмовий стіл, крісло, шафа й високе вікно, крізь яке проникало останнє світло вечора.

Жодних прикрас.

Жодних особистих речей.

Ніби це місце створили не для життя, а виключно для роздумів.

Я зачинила двері за собою й завмерла посеред кімнати, прислухаючись до тиші.

Було дивно усвідомлювати, що десь у цьому ж корпусі зараз перебувають ще двадцять чотири студенти, але вперше за весь тиждень я не могла поговорити ні з ким із них, випадково зустріти когось у коридорі чи почути знайомі голоси за дверима.

Корпус Тиші повністю виправдовував свою назву.

Навколо панувала майже неприродна мовчанка, така щільна, що здавалося, її можна торкнутися.

Я підійшла до вікна.

Сонце вже торкнулося горизонту, і Саванаар поволі занурювався у вечірні сутінки. Звідси Академія виглядала зовсім інакше — спокійною та мирною, ніби тут ніколи не існувало заборонених архівів, стертих імен і дивних артефактів, здатних на мить зупиняти час.

Мій погляд мимоволі ковзнув до зап'ястя.

Тонкі лінії Відлуння стали трохи чіткішими, але все ще залишалися незавершеними. Я обережно провела поруч із ними пальцем, відчуваючи тепло, наче під шкірою жило слабке, ледь помітне світло.

Завтра вони покажуть мій Квінтет.

Завтра я дізнаюся, з ким проведу наступні роки.

Я згадала Кассію і тихо видихнула, усвідомлюючи, що як би не склалося завтра, в одному я вже була впевнена: у моєму Квінтеті її не буде.

І чомусь саме ця думка засмучувала більше, ніж усі інші.

Хто тепер буде дивитися на мене так, ніби я ось-ось зроблю чергову дурницю?

На моїх губах сама собою з'явилася усмішка.

Потім згадалася Сінтія — і я тихо засміялася.

За тиждень вона встигла посперечатися з пів Академії й залізти до забороненого архіву, але все одно залишалася душею компанії.

Після неї в пам’яті з’явився Нокс — із насмішкуватою посмішкою й поглядом, у якому завжди ховалося щось більше. Поруч із ним виникало відчуття, ніби він знає більше, ніж показує, і це дратувало.

Я фиркнула й подумала про Аурона — і його безкінечні суперечки із Сінтією, які, здається, приносили їм обом задоволення.

Я відвернулася від вікна і сіла на край ліжка.

Дивно, але всі троє постійно опинялися поруч, ніби самі тягнулися один до одного.

І я раптом зрозуміла, що була б рада бачити їх в одному Квінтеті.

Це здавалося правильним.

Природним.

Наче саме так і мало бути.

Надворі остаточно стемніло.

У кімнаті поступово запалилися магічні світильники, розливаючи по стінах м'яке золотаве світло.

Я лягла на ліжко і втупилася в стелю.

Завтра.

Усе вирішиться завтра.

Я побачу завершений знак, дізнаюся свій Квінтет і, можливо, зрозумію, чому Сфера Відлуння відреагувала на мене інакше.

При згадці про те дивне завмирання всередині знову ворухнулося знайоме передчуття — неприємне, тривожне, ніби історія, у яку я випадково влізла в Північному крилі, насправді ще не закінчилася.

А лише починалася.

За вікном повільно рухався місяць.

Саванаар спав.

А я ще довго не могла заплющити очі, прислухаючись до тиші Корпусу Тиші й чекаючи світанку, який мав змінити все.

Я прокинулася різко.

Ніби хтось тихо, але наполегливо покликав мене на ім'я.

Кілька секунд знадобилося, щоб зібрати думки й згадати, де я.

Невелика кімната в Корпусі Тиші.

Ніч після Церемонії Єднання.

Відлуння.

Ця думка остаточно прогнала сон.

Я швидко підняла руку — і завмерла, відчувши, як серце пропустило удар.

Знак змінився.

За ніч тонкі лінії стали чіткішими, складнішими, переплелися у витончений візерунок, схожий на коло з безліччю гілок і променів. Він виглядав красивим, навіть заворожливим, але щось у ньому було не так.

Я нахмурилася.

Кілька ліній обривалися просто посеред малюнка, ніби художник раптом зупинився й відклав пензель.

Я провела пальцем поруч із ними, ніби могла відчути, де саме бракує завершення, і ще раз оглянула знак, намагаючись переконати себе, що помиляюся.

Але ні.

Він справді виглядав недомальованим.

— Дивно… — тихо пробурмотіла я, більше для себе, ніж уголос.

Втім, панікувати я не стала.

Можливо, так і має бути.

Я ж ніколи раніше не бачила завершеного Відлуння.

За кілька хвилин усе стане зрозуміло.

Я швидко вдягнулася й вийшла в коридор — і одразу зрозуміла, що спокійного ранку сьогодні не буде.

Коридор гудів від голосів, ніби в ньому раптом зібралися всі студенти одразу.

Вони заповнили простір майже повністю, збиваючись у невеликі групки просто посеред проходу. Хтось сміявся надто голосно, хтось захоплено жестикулював, демонструючи новий знак на зап'ясті, а інші вже обіймали тих, кого Сфера Відлуння визначила до одного Квінтету.

Здавалося, що весь Корпус Тиші за одну ніч втратив стриманість і забув про власну назву.

Я ще озиралася довкола, намагаючись розібратися в цьому хаосі, коли знайомий голос змусив мене усміхнутися ще до того, як я встигла побачити його власницю.

— Кіро!

Кассія швидко пробиралася крізь натовп у моєму напрямку. Її світле волосся трохи розтріпалося, а в очах світилися хвилювання й цікавість, змішані в тій особливій пропорції, яка була властива лише їй.

Не зупиняючись, вона схопила мене за передпліччя.

— Покажи.

— Доброго ранку тобі теж, — засміялася я.

— Потім привітаємося як цивілізовані люди. Спочатку покажи знак.

Я лише похитала головою, але все ж простягнула руку.

Втім, Кассія вже сама підсунула мені своє зап'ястя, ніби не могла чекати жодної зайвої секунди.