Розділ 7

«Відлуння не створює зв'язки.

Воно лише показує ті, що вже існували.»

— напис над входом до Зали Єднання

Наступні кілька днів промайнули швидше, ніж я очікувала.

Можливо, тому що в Саванаарі просто не залишалося часу нудьгувати.

Вранці нас знайомили з правилами Академії.

Вдень показували навчальні корпуси, бібліотеки та майданчики для практики.

Увечері ми знайомилися зі студентами з інших королівств, намагалися запам'ятати десятки нових імен і вкотре переконувалися, що представники різних народів можуть сперечатися абсолютно про все.

Навіть про те, яким боком правильно різати яблуко.

Особливо про це.

Після пригоди в Північному крилі ніхто з нас більше не згадував ні стерті імена, ні старий архів.

Принаймні вголос.

Але я кілька разів ловила себе на тому, що шукаю поглядом маестра Даркана під час лекцій, ніби сподівалася отримати відповіді.

Або хоча б нові питання.

На жаль, він ніби навмисно уникав будь-яких розмов, що виходили за межі навчання. Якщо наша нічна вилазка й турбувала його, він цього ніяк не показував.

І це дратувало навіть більше.

За кілька днів Саванаар почав здаватися менш чужим.

Ми вже знали, де найкраще годують, які стежки дозволяють скоротити шлях до навчальних корпусів і яких студентів краще оминати, якщо не хочеш опинитися втягнутим у суперечку або дуель.

Останнє я зрозуміла після того, як Сінтія примудрилася посперечатися одразу з трьома драконами за один обід.

— Я досі вважаю, що виграла, — заявила вона того вечора.

— Ви ж просто перекричали одне одного і розійшлися, — нагадав Аурон.

— Вони замовкли першими. Це і є перемога.

— Вони замовкли, бо їм принесли їжу.

— Деталі.

До Церемонії Єднання залишався один день.

І чим ближче вона була, тим дивніше поводилися студенти.

Одні нервували.

Інші намагалися вдавати, що їм байдуже.

Треті будували теорії про майбутні Квінтети.

Особливо треті.

Вони були найнебезпечнішими, бо саме через них до вечора Академія вже знала щонайменше двадцять різних версій того, як відбувається Єднання, і жодна не збігалася з іншою.

Лише в одному всі були одностайні.

Після завтрашнього дня життя кожного з нас зміниться.

І ця думка не давала мені спокою: стискала груди, змушувала серце битися швидше, ніж потрібно, і залишала після себе дивну суміш страху й передчуття.

Я не знала, що саме чекає попереду.

Але відчувала: назад дороги вже не буде.

Я прокинулася ще до світанку.

У будиночку було тихо, настільки незвично тихо, ніби навіть Саванаар затамував подих перед чимось важливим і невідворотним.

Деякий час я просто лежала, втупившись у стелю, дозволяючи думкам повільно розгортатися й переплітатися між собою.

Сьогодні, після цілого тижня розмов, припущень, пліток, попереджень викладачів і десятків суперечливих легенд про Сферу Відлуння, нарешті мала відбутися Церемонія Єднання.

Я важко видихнула й сіла на ліжку.

За вікном лише починало світати. Перші бліді промені обережно торкалися дахів Саванаару, і місто повільно прокидалося разом із новим днем.

Уже зовсім скоро я знатиму людей, які стануть моїм Квінтетом.

Тих, з ким мене пов'яжуть наступні роки життя, спільні випробування, перемоги й поразки.

Ця думка водночас хвилювала і лякала, особливо тому, що сьогодні вже нічого не залежало від мене.

Я могла лише чекати.

І прийняти те, що приготувала для мене Сфера.

Сніданок того ранку нагадував затишшя перед бурею.

Їдальня була заповнена студентами, проте звичного галасу майже не було. Розмови звучали тихіше, сміх лунав рідше, а більшість поглядів раз у раз поверталися до годинника над входом або до високих вікон, за якими повільно піднімалося сонце.

Навіть їжа сьогодні нікого особливо не цікавила.

Що саме по собі вже було тривожним знаком.

— Якщо я ще раз почую слово "Єднання", то почну кусати людей, — пробурмотіла Сінтія, відсуваючи тарілку.

Аурон спокійно глянув на неї поверх чашки.

— Це буде не дуже дипломатично.

— А я й не дипломат.

— Це помітно.

Сінтія звузила очі.

— Одного дня я все ж переконаю тебе, що маю чарівний характер.

— Якщо цей день настане, я офіційно визнаю існування чудес.

Кассія пирхнула в чашку з чаєм, намагаючись не розсміятися.

Я лише похитала головою.

За останні кілька днів їхні суперечки стали настільки звичними, що Саванаар без них уже здавався б дивним.

Після сніданку нас почали збирати біля головної площі Академії.

Двадцять п'ять першокурсників стояли окремою групою, і цього разу ніхто не намагався вдавати байдужість.

Хвилювалися всі.

Хтось більше.

Хтось менше.

Навіть Аделіна Валеріс, яка протягом усього тижня поводилася так, ніби вже знає відповіді на всі питання світу, сьогодні виглядала напруженою.

Це трохи заспокоювало.

Якщо нервує навіть вона, значить зі мною все гаразд.

Невдовзі з боку центрального корпусу з'явилися викладачі.

Розмови одразу стихли.

Попереду йшла Верховна Маестра Алісса Венріель.

За нею — наставники Саванаару.

Мій погляд мимоволі знайшов Даркана.

Він крокував серед інших маестрів із таким виглядом, ніби опинився тут випадково й тепер чемно чекає моменту, коли зможе повернутися до своїх справ.

Ніщо в його обличчі не нагадувало про ніч у Північному крилі.

Ніщо не натякало на стерті імена.

Ніщо не пояснювало, чому я знову помітила його першим.

Я швидко відвела погляд.

На щастя, ніхто цього не бачив.

Або я дуже на це сподівалася.

— Першокурсники, за мною, — пролунав голос Верховної Маестри.

Із цього моменту дороги назад уже не було.