Розділ 6

«Деякі двері закривають не тому, що за ними небезпечно.

А тому, що за ними залишилася правда.»

— напис на полях старого архівного сувою

Звук луною прокотився порожнім коридором і розчинився серед старих стін.

Я відчула, як напружилися плечі.

Сінтія миттєво відсмикнула руку від таблички.

Кассія стиснула кристал так сильно, ніби збиралася використати його як зброю.

Навіть Аурон, який увесь вечір залишався незворушним, поклав долоню на руків'я меча.

Лише Нокс не зрушив з місця.

Він дивився в темряву коридору, звідки долинали кроки, наче вже знав, що побачить.

З темряви повільно вийшла постать. Чоловік був високим. Темний плащ спадав майже до підлоги, а сріблясте волосся торкалося плечей. У світлі кристала його обличчя здавалося не суворим і навіть не сердитим, а втомленим.

Так виглядають люди, які надто довго несуть щось усередині себе.

Незнайомець зупинився за кілька кроків від нас.

Його погляд ковзнув по студентах.

І майже одразу повернувся до старої таблички.

На якусь мить мені здалося, що він зовсім забув про нашу присутність.

— Цікаво, — нарешті промовив він.

Його голос був спокійним і тихим.

Саме тому в порожній залі він прозвучав особливо виразно.

— Зазвичай студенти шукають тут заборонені артефакти.

Куточок його губ ледь смикнувся.

— Або привидів.

Сінтія негайно випросталася.

— Я казала, що привиди можливі.

Чоловік перевів на неї погляд.

Вперше за весь час в його очах майнула тінь усмішки.

— Повірте, якби тут були привиди, вони б давно виселили мене звідси.

Сінтія відкрила рот. Закрила.

І, здається, вперше за вечір не знайшла що відповісти.

Це було майже лячніше за самі привиди.

Тиша знову повисла між нами.

Незнайомець обвів поглядом табличку.

І лише після цього подивився на нас.

— Що саме ви шукали?

Питання прозвучало спокійно.

І саме це змусило мене розгубитися.

Ніхто не поспішав відповідати.

— Імена, — озвався Нокс.

Чоловік завмер.

Зовсім ненадовго.

Але цього вистачило. Я помітила і Нокс теж.

Незнайомець повільно повернув голову до таблички.

Його погляд затримався на стертих борознах, наче він бачив там значно більше, ніж ми.

— Тоді вам не пощастило, — тихо сказав він.

Щось у його голосі змінилося, ледь помітно.

Наче крізь звичну стриманість на мить прорвався біль.

— Їх давно ніхто не може знайти.

Я не знала чому, але саме ця фраза змусила мене остаточно переконатися: він знав, чиї це були імена.

І знав набагато більше, ніж говорив.

— Ви знаєте, хто вони були? — запитала я.

Його погляд нарешті зустрівся з моїм.

На одну коротку мить, потім він відвів очі.

— Колись знав.

Від цієї відповіді запитань стало лише більше.

Чоловік важко видихнув, наче раптом втомився від цієї розмови, від цієї зали.

— Ходімо, — сказав він. — Перш ніж нічний обхід вирішить, що ви намагаєтеся пограбувати архів.

— Ми не… — почала Кассія.

— Саме це й доведеться пояснювати, — спокійно перебив він.

Сінтія негайно рушила до виходу.

— Він мені подобається.

— Ти навіть не знаєш, хто це, — пробурмотіла Кассія.

— Деталі.

Ми рушили слідом.

Лише на середині коридору мене наздогнала одна проста думка.

Я різко озирнулася.

— Перепрошую…

Чоловік зупинився.

— Так?

— А ви взагалі хто?

Поруч зі мною Нокс раптом застиг.

Зовсім ненадовго.

А потім усміхнувся куточком губ.

— Маестр Даркан, — відповів він раніше, ніж незнайомець встиг відкрити рота.

У коридорі знову запала тиша.

Ми вляпалися в халепу в перші ж дні.

Звісно, бо хто ж іще міг знайти нас у забороненому архіві посеред ночі, як не один із маестрів Саванаару?

— Маестр Даркан, — повторила Кассія, коли ми рушили далі.

У її голосі звучала підозра.

Сам Даркан ніяк не відреагував, наче його ім'я взагалі не мало значення.

Кілька хвилин ми йшли мовчки. Лише луна наших кроків супроводжувала нас старими коридорами архіву. Я кілька разів ловила себе на тому, що дивлюся йому в спину.

Все було дивним: його поява, слова й погляд на стерту табличку, ніби він втратив там щось більше за спогади. Зрештою я не витримала.

— Якщо їхні імена стерли, що саме вони зробили?

Попереду Даркан сповільнив крок і зупинився.

— Вони зробили те, що не можна було дозволити пам'ятати, — спокійно сказав він.

— Це не відповідь.

— Це єдина відповідь, яку залишили. Імена стирають не за провину, а коли сама згадка стає небезпечною.

— Тобто вони були злочинцями?

— Іноді так. Іноді — ні. Але результат однаковий.

— Тоді чому їх стерли?

Даркан ледь усміхнувся.

— Найнебезпечніші люди або дуже відомі, або ті, про кого більше ніхто не пам'ятає.

Він рушив далі.

— Ненавиджу такі відповіді, — пробурмотіла Сінтія.

— Бо вони змушують думати? — запитав Аурон.

— Бо нічого не пояснюють.

— Це теж.

Нокс усміхнувся.

— Насправді він уже відповів.

— Тоді переклади для решти смертних.

— Якщо імена стерли, значить справа не лише в тому, що вони зробили, — сказав Нокс. — А в тому, що могло статися, якби про це дізналися інші.

— Це ми й так зрозуміли.

— Ні, — він похитав головою. — Якщо навіть зараз це приховують, значить їхні вчинки могли щось змінити. Або вже змінили.

Нокс озирнувся на залу, яка залишалася десь позаду.

— І хтось вирішив, що світ без цих знань безпечніший.

Цього разу навіть Аурон не став сперечатися.

— Або контрольованіший, — тихо додала я.

Нокс коротко кивнув.