Розділ 4

«Перший рік у Саванаарі навчає магії.

Другий — терпінню.

Третій — тому, що перших двох років було недостатньо.»

— студентська приказка

Мене розбудив не світанок.

Мене розбудила Аделіна.

Як виявилося, це значно гірше.

— Я не можу так жити.

Я розплющила очі й кілька секунд дивилася в стелю, намагаючись згадати, де перебуваю. Потім побачила п'ять ліжок, валізу біля дверей і Кассію, яка натягнула ковдру на голову.

Пам'ять повернулася.

Саванаар.

Одна спальня.

Аделіна.

На жаль, усе це було реальним.

— Доброго ранку, — пробурмотіла я.

— Воно не добре, — відрізала Аделіна, стоячи посеред кімнати з таким виглядом, ніби ніч у спільній спальні була особистою образою всьому її роду.

— Тоді просто ранок.

— Хтось хропів.

З-під ковдри Кассії долинув приглушений голос:

— Якщо ти зараз почнеш шукати винного, я знову засну.

— Я не шукаю винного, — холодно відповіла Аделіна.

— Брешеш.

— Я хочу знати правду.

— Це буквально те саме.

На сусідньому ліжку Раян перевернувся на інший бік і, навіть не розплющуючи очей, підняв руку.

— Для протоколу, це був не я.

Леон, який уже сидів на своєму ліжку й застібав манжети, кинув на нього короткий погляд.

— Ніхто тебе не звинувачував.

— Але могли.

— Тепер точно будемо.

Я усміхнулася й сіла.

Ніч минула набагато спокійніше, ніж я очікувала. Навіть Аделіна, схоже, зрештою змирилася зі спільною спальнею.

Або просто втомилася скаржитися.

Скоріше друге.

За годину ми вже прямували до головного зібрання нових студентів.

При світлі дня Саванаар здавався ще більшим, ніж учора. Корпуси, башти, внутрішні сади й переходи між будівлями розросталися в різні боки, ніби місто століттями будували люди, які щоразу забували зупинитися.

— Якщо я загублюся, не шукайте мене, — сказав Раян, розглядаючи черговий міст, що з'єднував два корпуси над алеєю.

Кассія йшла поруч і навіть не глянула на нього.

— Це погроза чи прохання?

— Поки що не вирішив.

Ми влилися в потік студентів, які рухалися до великого амфітеатру просто неба. Тут уже зібралися представники всіх народів Айлірії, і від цього простір здавався ще живішим: навколо звучали різні акценти, миготіли незнайомі герби на одязі, хтось сміявся, хтось нервово переглядався, а хтось уже встиг сперечатися так, ніби навчальний рік почався не вчора, а щонайменше місяць тому.

На сцені стояла маестра Лісана.

Поруч із нею — кілька наставників у мантіях Саванаару.

Щойно всі зайняли місця, розмови почали стихати.

— Вітаю вас у Саванаарі, — промовила Лісана, і її голос легко розійшовся амфітеатром. — Учора ви прибули сюди як представники своїх королівств. Через сім днів усе трохи зміниться.

У натовпі стало тихіше.

Навіть ті, хто до цього не надто уважно слухав, підняли голови.

— Наступний тиждень присвячений адаптації. Ви ознайомитеся з територією Академії, правилами навчання, викладачами та основними дисциплінами. У вас буде можливість познайомитися одне з одним до того, як відбудеться Церемонія Єднання.

Кілька студентів переглянулися.

Лісана помітила це й ледь усміхнулася.

— Більшість із вас уже знає, що таке Квінтети. Але в Саванаарі вони не просто символ. Вони стають вашою родиною, вашою командою і, дуже часто, вашим найбільшим головним болем.

Десь позаду хтось тихо засміявся.

— Після Церемонії Єднання кожен із вас стане частиною нового Квінтету. П'ять студентів. П'ять народів. Одна команда.

Я відчула знайоме хвилювання.

Учора це здавалося далеким.

Сьогодні — вже ні.

Через сім днів поруч зі мною опиняться люди, з якими доведеться навчатися, працювати, подорожувати й, цілком можливо, регулярно сперечатися.

І поки Лісана продовжувала промову, я мимоволі почала розглядати натовп.

Десь там сидів той дивний демон із вечері.

Десь там був надто серйозний дракон.

І десь там сміялася дівчина-перевертень, яка, здається, не вміла говорити тихо.

Після завершення зборів нас відпустили з єдиним завданням: ознайомитися з територією Академії й не загубитися до вечора.

З огляду на розміри Саванаару, другий пункт звучав як повноцінне випробування.

— Пропоную почати з бібліотеки, — сказав Леон, щойно ми спустилися сходами амфітеатру.

— Пропоную почати з обіду, — відгукнувся Раян.

Леон зупинився й повільно повернув до нього голову.

— Ми снідали менше двох годин тому.

— І що?

— Ти коли-небудь буваєш ситим?

— Ні.

— Я так і думав.

— Мені здається, це талант, — втрутилася Кассія.

Раян одразу пожвавішав.

— Нарешті людина, яка мене розуміє.

Аделіна лише закотила очі й рушила вперед.

— Якщо ви закінчили обговорювати їжу, можемо почати знайомитися з Академією.

— А можна робити це з їжею? — не здавався Раян.

— Ні.

— Дикість якась.

Я перестала слухати їхню суперечку, коли помітила карту Академії біля однієї з алей.

Точніше, спробувала помітити.

Бо карта виявилася настільки великою, що більше нагадувала план окремого міста.

— Це карта чи знущання? — пробурмотіла я.

Кассія стала поруч і нахилилася ближче.

— А де ми зараз?

— Не знаю.

— Тоді це точно знущання.

Леон кілька хвилин уважно вивчав схему, а потім упевнено показав пальцем на один із маршрутів.

— Нам сюди.

— Ти впевнений? — запитала я.

— Абсолютно.

Через десять хвилин ми зрозуміли, що Леон помилився.

Через двадцять — що дуже помилився.

А ще через десять остаточно змирилися з тим, що заблукали.

— Для протоколу, — сказав Раян, озираючись навколо, — я від самого початку був за обід.