Розділ 3

«Саванаар не належить жодному королівству.

Саме тому всі королівства вважають його своїм.»

— з путівника для нових студентів Академії

Перше, що я зрозуміла про Саванаар, — книги безсоромно применшували його масштаби.

Коли я вийшла з порталу, мені знадобилося кілька секунд, щоб просто згадати, як дихати.

Переді мною простягалася не академія.

Місто.

Справжнє місто з вежами, мостами, садами, широкими площами й будівлями настільки великими, що наша Академія Ауренії поруч із ними здалася б скромним передмістям.

— Ого, — видихнула Кассія поруч.

Цього разу я навіть не стала з нею сперечатися, бо це було саме те слово.

Ого.

У центрі Саванаару височіла величезна срібляста вежа, вершина якої губилася десь серед хмар. Навколо неї розташовувалися десятки менших корпусів, з'єднаних мостами, арками та критими переходами, і все це було живим: студенти поспішали у своїх справах, у небі пропливали невеликі повітряні платформи, десь неподалік лунав сміх, а з одного з відкритих дворів долинала музика.

— Я хочу тут жити, — прошепотіла я, не відводячи погляду від вежі.

— Добрі новини, — сказав Раян за моєю спиною. — Схоже, саме це нам і доведеться робити.

Вперше за весь час я була повністю з ним згодна.

Наше захоплення тривало недовго, бо біля порталу нас уже чекала жінка в темно-синій мантії з емблемою Академії.

— Ласкаво просимо до Саванаару, студенти Ауренії, — промовила вона, уважно оглянувши нашу п'ятірку. — Мене звати маестра Лісана, і наступний тиждень я відповідатиму за вашу адаптацію.

— Якщо ми загубимося? — одразу запитав Раян.

Маестра Лісана навіть не змінила виразу обличчя.

— Ви загубитеся.

Раян кліпнув.

— А.

— Це не питання, — спокійно додала вона.

Навіть Леон усміхнувся.

Мені вже починала подобатися ця жінка.

Будиночок, у якому нас поселили, стояв трохи осторонь від головних корпусів Академії, серед дерев і акуратних кам'яних доріжок.

Світлий камінь, великі вікна, невелика тераса попереду — усе виглядало настільки затишно, що я на мить навіть повірила в щедрість Саванаару.

— Оце вже більше схоже на найбільшу Академію світу, — схвально кивнув Раян.

— Я ж казала, що книги не могли брехати в усьому, — усміхнулася Кассія.

Лісана нічого не відповіла.

І саме це мало нас насторожити.

Усередині будинок теж спершу здавався цілком пристойним: простора вітальня, кухня, ванна кімната й навіть невелика бібліотека в кутку, біля якої Леон затримався на секунду довше, ніж усі інші.

А потім маестра Лісана відчинила останні двері.

І ми побачили спальню.

Одну.

З п'ятьма однаковими ліжками вздовж стін, п'ятьма шафами, одним столом біля вікна й абсолютною відсутністю будь-яких інших дверей.

Кілька секунд у кімнаті панувала така тиша, ніби всі намагалися переконати себе, що десь усе-таки сховалася друга спальня.

Першою здалася Аделіна.

— Перепрошую, а де наші кімнати? — запитала вона, дуже повільно повертаючись до маестри.

— Перед вами, — спокійно відповіла Лісана.

Аделіна кліпнула.

— Ні, ви не зрозуміли. Я маю на увазі особисті кімнати.

— Я зрозуміла.

— Ви хочете сказати, що ми всі житимемо тут?

— Саме так.

— Разом?

— Саме так.

— В одній кімнаті?

Лісана подивилася на неї з терпінням людини, яка за роки роботи бачила значно гірше.

— Пані Валеріс, якщо ви поставите це питання втретє, відповідь теж не зміниться.

Я швидко відвернулася, щоб приховати усмішку.

Раян навіть не намагався.

— Це буде весело.

— Для кого? — поцікавився Леон, розглядаючи ліжка з виглядом людини, яка вже складає внутрішній розклад виживання.

— Для мене, — чесно відповів Раян.

— Я так і думав.

Лісана дочекалася, поки ми трохи оговтаємося, і лише тоді продовжила:

— Так живуть усі новоприбулі студенти протягом першого тижня. Академія вважає, що спільне проживання сприяє легшій адаптації.

— Академія дуже оптимістична, — пробурмотіла Аделіна.

— Академія існує майже тисячу років і знає, що робить.

— А я вже починаю сумніватися.

— Це теж нормальна частина адаптації.

Кассія тихо засміялася, а я вирішила, що маестра Лісана офіційно входить до списку найцікавіших людей цього дня.

Вона вручила кожному невеликий сріблястий жетон із гербом Академії.

— Це ваші перепустки. Не губіть їх. Без них ви не потрапите до навчальних корпусів, бібліотеки та частини території Академії.

— А якщо загубимо? — запитав Раян, підкидаючи жетон у долоні.

Лісана перевела на нього погляд.

— Тоді ви станете чудовим прикладом для наступних поколінь.

Після цих слів вона побажала нам гарного вечора й пішла, залишивши п'ятьох ауренійців посеред кімнати, яка дуже швидко перестала здаватися достатньо великою.

— Ну що ж, — нарешті сказала Кассія, обводячи спальню поглядом. — Принаймні ліжка окремі.

Аделіна повільно повернула до неї голову.

— Дякую, Кассіє. Це справді повернуло мені бажання жити.

До вечері ми дісталися вже затемна.

І саме тоді я вперше по-справжньому зрозуміла, скільки студентів навчається в Саванаарі.

Величезна зала була заповнена настільки, що від розмов стояв суцільний гул. Над столами плавали магічні світильники, а під високою скляною стелею мерехтіли десятки золотих вогників, схожих на маленькі зірки.

Я мимоволі сповільнила крок.

— Не починай, — сказала Кассія, навіть не дивлячись на мене.

— Що саме?

— Дивитися на все так, ніби тебе щойно впустили до храму богів.

— А якщо саме так я й почуваюся?

— Тоді хоча б не так очевидно.

Я усміхнулася й озирнулася навколо.

За столами сиділи студенти з усіх куточків Айлірії, і хоча в Ауреліоні нерідко можна було зустріти демонів, ельфів, драконів чи перевертнів, тут усе відчувалося інакше не через саму їхню присутність, а через кількість, голоси, манери, кольори одягу, незнайомі акценти й те дивне відчуття, що весь світ раптом зібрався під одним дахом.