Частина перша і єдина

Роздивляючись розмиті краєвиди через вікно автобуса, Надя вперто намагалася піддатись магічному впливу власного ж імені. Вперто і поки зовсім безрезультатно. Останні краплинки внутрішнього світла згасали під шквалом суму. Складно мати в серці надію на світле майбутнє, коли реальність розсипалась мов пісок крізь пальці. На плаву дівчину зараз тримали лише залишки штучного оптимізму, що за словами небагатьох знайомих був схожий на легке божевілля і котрий Надя, так само як і надію, вперто намагалася зростити у собі самостійно. Лише мама підтримувала її у цьому, відчуваючи гостру потребу бути такою самою оптимісткою.

З’їхати з глузду було від чого. Статус новеньких дарував їй та мамі ні на що не схожі відчуття. Такий собі контрастний душ з емоцій. Проте вони на це не зважали й обидві вперто йшли до мети: хоч якось наново розбудувати власний світ, бо зі старим вони нещодавно попрощались. 

Надійчина мама, Анастасія Романівна, вирізнялася поміж усіх неймовірною силою духу.  Їх життя, як родини дало тріщину вже давно. Надя була у старшій школі коли мама з татом розлучились і все, як і мало, полетіло під три чорти. Це був довгий і кропіткий процес переділу здобутків, надбань і звершень. За двадцять років родинного життя її батьки примудрились нажити ціле приватне архітектурне бюро і зараз вирішували кому воно дістанеться. Виявилось, що мама була більш поступливою і необтяженою умовностями. Ця жінка віддала все батькові, а потім гордо розвернулась на підборах та, широко крокуючи, пішла в нове майбутнє. Єдине від чого вона не відмовилась би ні за що у світі, це донька. Та навіть попри мамине рішення все відбувалось занадто довго та болісно. Не дивно, що дорослі, за своїми розбірками, навіть не помітили, як їх і без того дуже тиха дівчинка, стала ще більш замкнутою. 

Щойно Надія закінчила десятий клас, Анастасія Романівна наче виринула з клопотів і немов уперше за довгий час поглянула на доньку. І одразу ж вирішила, що для нового життя якнайкраще підходить нове місто. Тож уже через місяць мама і донька вклали пожитки в автівку і поїхали туди, де вирішили стати щасливими знову. До іншого міста.

А далі… Поки мама займалась рештою важливих справ, все на що могла спромогтись Надія, це повністю присвятити себе навчанню. Нове місто зустріло їх на диво холодним, як для літа ранком та відверто гидкою кавою, смак котрої вона на щастя не запам’ятала у всіх його напівтонах. А далі все закрутилось у вихорі буденності. Поки мама, по цеглинках, складала їм побут Надія пішла до нової школи та почала… навчатись. Тим більше, що відривати її від цього процесу було нікому. 

Друзів дівчина не знайшла. Та й не прагнула. Ніхто не ображав новенької та навіть старались допомогти чим могли, проте Надя так і залишилась для них чимось на кшталт інопланетянки. Так буває, коли дивишся на людину і знаєш, що варто до неї підійти, заговорити, але не наважуєшся. Немов відчуваєш когось із зовсім іншої реальності… Але Надії було зовсім на це байдуже. Ще рік і цих людей вона більше не побачить. Дівчина не прагнула заводити нові знайомства, бо й старих у неї не було. Єдине що просто далось їй під час переїзду, це залишити стару школу. Тож буденність ішла своїм неквапним плином, подекуди заповнюючись контрольними, тестами та різноманітними проєктами, що точно гарантували б їй вступ до ВНЗ, який встигла обрати. Власне й у місто це вони з мамою приїхали заради Надійчиного універу. 

- Якщо й обирати новий прихисток, то чому б не той де твій омріяний універ. - посміхнулась тоді мама, міцно тримаючись керма.

- Думаєш в нас вийде? - запитала вона під час довгої подорожі, уважно роздивляючись сіру смугу міжміської траси.

- В нас обох є НАДІЯ тож все точно вдасться. - відповіла на це мама і посміхнулась.

Вона завжди говорила так коли Надійка сумнівалась у власних рішеннях.

Після занять дівчина поверталася додому.  А той, в рідкі моменти, зустрічав її пусткою, оскільки мама й досі розривалась, мотаючись між двома містами та перетягуючи речі до їх нового помешкання. Дорога додому не була довгою та іноді на неї відводилось трошки більше часу. В такі дні Надя дозволяла собі ненадовго зупинятись біля високих вікон танцювальної студії, що знаходилась саме по дорозі і милуватись граційними дівчатками та до болю знайомими рухами. Колись вона танцювала так само, але потім з нею раптом сталися складні переломи. А подальші довгі місяці загоєння, відновлення та реабілітації забрали в дівчини можливість займатись цим професійно. А зараз Надя навіть мріяти про подібне не хотіла. Чи, можливо, самій собі не дозволяла. Занадто багато змін для того аби воскрешати старі звички.

Згодом дівчина таки здала ЗНО і, так само без жалю, покинула стіни вже й цієї школи, котра так і не стала їй рідною. Надія впевнено пішла подавати документи і мама пишалась нею, як і завжди. Та найголовніше: дівчина, чи не вперше за довгий час, теж невимовно пишалась власним досягненням. Вона впоралась. Переступила через всі підніжки, що ставило їм життя і змогла подолати кілька перших сходинок, які виведуть її нагору…

І ось вона тут. В холодній маршрутці, з розкислими кучугурами брудного снігу за вікном і майже з тріском проваленою першою ж зимовою сесією. Ніхто не казав, що буде легко, але ж… Архітектура вперто прагнула її розчавити.

Надія сумно зітхнула. У вухах і досі стояв той противний звук, котрий видала кинута викладачем на стіл заліковка. Останній екзамен і той не потягла. Перед Надійчиним носом літали три уявні перездачі, які вона примудрилась здобути. Дівчинка закрила очі та знову зітхнула.

Маршрутка різко загальмувала і почувся скрип дверцят. До салону почали набиватись люди, що прагнули нарешті дістатись дому і наглухо зачинитись у власних квартирах, залишаючи вулицям їх холод і мерзенну погоду, яка зовсім не в’язалась з тим, що післязавтра вже мав бути Новий рік.

Дівчина так і їхала із заплющеними очима коли відчула, що на обличчя їй потрапила крапля холодної води. Надія різко виринула із роздумів і мацнула по щоці пальцями. За першою краплею, на те саме місце одразу ж прилетіла друга.