1.

Лаера (я)

Дах «Башти Печатей» слизький, як язик політика. Вітер ріже щоки. Під ногами — ніч імперської столиці, під нею — штаб людської контррозвідки. Під ним — наш шанс зробити мир не казкою, а фактом.

Мені кажуть у вусі: «Час».
Я відповідаю: «Розслабтеся».
І перестрибую через парапет — прямо на вікно тринадцятого поверху.

Скло співає тонко, як струна. Різьба моїх рукавичок розводить шепіт сигналів. Я знаю цю пісню. Люди — уперті діти: що складніший замок, то простіше в ньому слабке місце. Ось воно, ледь помітний холодок біля шва. Я прикладаю колючий знак світла. Скло дихає. Розходиться.

— Красиво, — каже хтось зсередини, не повертаючись. Глузливий низький голос. — Але дуже повільно. Дозволь?

Чоловік у чорному мисливському плащі стоїть на балці вентиляційного хребта, ніби виріс із тіні. Риси — жорсткі, очі — світлі. Запах — лісовий, вовчий, акуратна загроза.

Оборотень.

— Запізнився, — кажу йому. — І ти мені не «дозволиш».
— Я не просив дозволу, — відповідає він й всміхається рівно настільки, щоб я знала: він уміє.

Знизу реве сирена. Дрібно, як комар: внутрішній контур поставив питання. Я кидаю в отвір глухий камінчик із руною приглушення. Він ловить — лапою, не рукою, рухом, який виказує кланову школу. Повертає мені. Відбиток його тепла тремтить на камені.

— Твій, ельфко. Я — за двері, ти — за печаті?
— Я — за все, — кажу і зникаю у вікні.

Мир щойно підписали. Воїни повернулися з гір із порожніми очима. Пісні глухнуть у горлі. Людська імперія — усміхається. І готує наступну бійку чужими руками. Сьогодні ми зірвемо їм розклад.

Серон (я)

Я не люблю висоту. Люблю контроль. Люблю крок, який чує камінь. Тут — метал, скло, чесання електрики об ребра повітря. Але мене вчили — будь-де, будь-коли, будь-яким.

Ельфка — тонка, як лезо. Рухи точні. Запах — як у нічного саду перед бурею. Гарно. Небезпечно. Зазвичай це одне й те саме.

Я ковзаю коридором, що пахне мастилом, і тримаю лівицю відкритою: кігті не потрібні до першої дурної помилки. У дверях — злам двох систем: електрика зверху, алхімія знизу. Люди так і не довчилися обирати, тож згрібають усе. Я хмикаю й витягую з коміра коротку плівку з відбитком людського ключа — ми його зняли у портового чиновника. Облизав — приставив — клац.

Коли я входжу, вона вже в архіві. Печаті на шухлядах — як мурашки на цукрі. Вона іде поверх них мовчки, як світло по річці.

— План «Марабу», — кажу. — Третя секція, ліворуч, помічена не червоним воском — бурштином. Люди люблять власну поезію. Марабу — пташка, що носить чужі кістки.

Вона кидає на мене погляд: «Звідки знаєш?»
— Мене годували вченими, — відказую. — І кров’ю теж.

Вона сміється без звуку. Так часто сміються ті, хто вміє витягувати ножі з чужих рук.

Сирена переходить у баритон. Це означає: «Хтось на місці, де його не має бути». Вони знають. Вони наближаються.

— Скільки нам треба? — питає вона.
— П’ять хвилин на сейф. Три — на вихід. Дві — запас.
— Ти оптиміст.
— Ти — ні. Тому й виживемо.

Я підіймаю панель, за якою — людська музика чисел. Пальці, навчена звичка, вдаряють ритм: довгий, короткий, короткий, довгий. Клац. Вона вкладає тонкий ключ світла — і ми бачимо його.

План «Марабу»: людська імперія готує криваву комедію з підмін, щоб розірвати мир: провокації в портах, арешти наших послів, фальшиві емблеми на тілах у прикордонні. «Наслідки»: мобілізація, ембарго, флот у вузьких глиняних протоках. Підпис: Тріада канцлерів. Дата: завтра вночі.

Мир — як скляний ковпак. Красивий. Ненадійний. І ми стоїмо під ним з двох різних берегів.

— Забираємо все, — каже ельфка.
— Не «все». Те, що змусить їх сваритися вдома. Щоб було не до нас.

Ми говоримо однаково.

Лаера

Людські архіви пахнуть клеєм і пліснявою. Я ріжу цей запах гострою літерою, кладу пергамент у тубус. Серон, чорт би його взяв, працює тихо, хоча його лапи (так, лапи — бачу це навіть у його руках) звикли до м’яса, не до інструментів.

— Твоїм скажуть, що я тебе зрадила, — кажу.
— Твоїм скажуть, що я тебе вбив, — відповідає. — У нас однакові методички.
— Не люблю однаковості.
— Я теж.

У дверях щось змінюється. Повітря стає щільнішим. Люди ведуть Сітку — холодний шепіт інквізиторських арканів. Я відчуваю це шкірою, як відчуваю дощ до того, як він падає. Стеля, забудь її, вже в чужих руках.

— План Б, — кажу.
— Я думав, у тебе план А–Я.
— У мене — алфавіт. Обирай букву.
— “С” — смута, — криво всміхається. — Улаштовує?

Мене вчили: найкраща невидимість — чужа видимість. Я виходжу в коридор з розкуйовдженою зачіскою, одягом інспекторки у заліковій сині. Серон робить те, що уміє кожен порядний хижак: іде за плечем, розширюючи мою тінь своєю. Ми — пара. Людські погляди ковзають: «свої».

На посту — двоє. Один втомлений, другий дурний. Ідеальне поєднання для короткого щастя.
— Перерва, — кажу. — Відділ шифрів, четвертий квадрат. Вас викликають.
— Хто?
— Я, — кажу і зітхаю так, як зітхають тільки ті, хто вміє грати на нервах. — Ну рухайся вже.

Вони рухаються. Ми — теж. Ліфт ковтає нас, як кит проковтує жадібного моряка. Я витягую шпильку з руною і тицяю у кнопку «—2». Сховище інцидентів. Там є аварійний вихід. Якщо ми переживемо рівень інквізиції.

— Чому ти пішов один? — питаю, не дивлячись.
— Бо мої начальники не люблять свідків. А тебе чому не супроводжували?
— Бо мої начальники люблять легенди про «одну-єдину, що все зробила».
— Зручно — для надгробка.
— Для міфу, — виправляю. І ловлю його погляд у відбитті сталі. Він розуміє.

Коли двері розсувались, у мене на язиці вже був план. Коли ми вибігли в тунель, у мене на п’ятках — їхні кроки. Коли загуркотів засува, ми вже котилися в темряву, як дві кулі, випущені в один бік, але з різних стволів.