Сон, що навчив мене жити

Я довго вважала, що живу лише вдень.
Що світ починається зі сходом і закінчується з заходом.
А потім виявилось — я живу і вночі.
У світах, яких ніхто не бачить, де час не міряє хвилини, а тільки глибину відчуттів.

Спочатку я тікала туди — у сни.
Вони були яскравіші, справжніші, ніж усе, що чекало після пробудження.
Там я могла відчувати: холод, біль, любов, навіть запах вітру.
Я могла будувати міста, шукати сенси, бути собою без тіла і меж.
Світ снився мені не як втеча, а як продовження — мов хтось давав мені другу зміну життя, коли перша ставала надто тихою.

Я навчилася керувати цими дверима.
Могла заснути, коли хотіла відчути більше.
Іноді — до восьми снів за добу.
Я проживала там цілі історії, а потім поверталася до звичайного дня, який здавався занадто рівним,
як сторінка без жодного рядка.

Але одного разу я зрозуміла — я більше не хочу жити лише у снах.
Там надто красиво, щоб залишатись назавжди.
Сон не може замінити життя, як і життя — сон.

Тепер я живу між ними.
Я не тікаю і не шукаю.
Я просто дихаю — і вдень, і вночі.
Я навчилася бачити диво не лише у вигаданому світі, а й у чашці кави, у промені на стіні, у дотику повітря до шкіри.

Сни навчили мене жити.
Не боятися порожнечі.
Не плутати тишу з самотністю.
Не шукати безсмертя — а просто не втрачати відчуття вічності, навіть коли прокидаєшся.

І, можливо, саме тоді я перестала тікати.
Бо зрозуміла: реальність — теж форма сну, тільки трохи довшого.

«Сни навчили мене любити життя,
бо у кожному з них я бачила,
як легко можна його втратити.