Коли світ говорить шепотом

Розділ 145: Вечір, якого не забути

Зала була напівтемною, лише м’яке світло ламп освітлювало сцени, де стояла вона — у простій сукні, з волоссям, зібраним у хвіст, з книгою в руках і тремтячим голосом, що тихо почав читати перші рядки.

У першому ряду — він. Сивий, спокійний, з тим самим поглядом, у якому колись вона навчилася бачити віру.

Навколо — незнайомі люди. Хтось аплодував, хтось витирає сльози. Але для неї цього вечора існувало тільки одне світло — очі її дідуся.

— Ця книга — не тільки моя, — сказала вона на завершення. — Вона належить усім, хто вірив. А найбільше — йому. Моїй пам’яті. Моєму корінню. Моєму дереву.

Він не сказав нічого. Лише підвівся й підійшов, обійняв її, як тоді, в дитинстві, коли вона малювала хмари й сонце на білому аркуші.

І весь зал встав. Бо є миті, коли любов — це не тільки слово. Це тиша, яку чує серце.


---




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше