Розділ 140: Перший день майстерні

Вулиця була ще трохи сонна, обвіта́на ранковим світлом. У вікнах майстерні — великі аркуші паперу, на яких намальовані кольорові мрії. На дверях — написана від руки табличка: "Теплі історії пензлем".

Вона стояла біля входу, хвилюючись, як колись я перед першим виступом. У руках — зв’язка ключів. У серці — цілий Всесвіт.

— Готова? — спитав я, поклавши руку їй на плече.

Вона глибоко вдихнула.

— Тепер — так.

Замок клацнув. Двері відчинилися. А через кілька хвилин — перші діти переступили поріг.

Хтось соромливо тримав маму за руку, хтось одразу побіг до фарб, хтось сів у кутку й мовчки спостерігав. Вона підійшла до кожного. Схилилася. Посміхнулась. Сказала: "Малюй, як відчуваєш."

І кімната ожила. Пензлі зашурхотіли, фарби розквітли на папері. У повітрі змішалися запах акрилу, дитячого сміху і надії.

Я сидів біля вікна, спостерігаючи. І в той момент побачив: вона не просто відкрила майстерню. Вона відкрила простір для сердець. Простір, де кожен може бути собою.

Одна дівчинка намалювала велику квітку й підписала під нею: "Це моя бабуся. Вона завжди розквітає, коли я поруч." І я відвернувся, щоб не видно було, як зволожились очі.

Увечері ми вдвох залишились прибирати. Вона втомлена, але щаслива, сказала:

— Дідусю… сьогоднішній день був не про мене. А про них. І, мабуть, це найкраще відчуття у світі.

Я посміхнувся.

— Тепер ти — дерево. А вони вже починають рости в твоїй тіні.

---