Це був звичайний вечір. У повітрі пахло яблуками, тістечками й трохи фарбою — вона саме дороблювала черговий малюнок. Я сидів у кріслі, гортав книжку, коли вона раптом сіла поруч і сказала:
— Дідусю… я знаю, чого хочу.
Я відклав книжку. Її голос був спокійним, але очі — ті самі очі, що колись світилися у її мами, — палали зсередини.
— Я хочу відкрити свою майстерню. Невеличку. Зі світлом, із музикою, з вікнами до підлоги… Щоб діти могли туди приходити і малювати. Щоб у кожного був шанс відчути, що він — особливий.
Я слухав і мовчав. Бо в такі миті слова — як зайві. Іноді просто треба дати тиші дихати.
— Я знаю, це звучить сміливо. І… дорого. І складно. Але я мрію про це, дідусю. Дуже.
Я взяв її руку в свою.
— А ти пам’ятаєш, що казала мені, коли читала про дерево? Що я пам’ятаю навіть тоді, коли ти ще не знала, що маєш пам’ятати. — Я усміхнувся. — А я пам’ятаю, як ти вперше взяла в руки олівець. І як зупинялась біля кожної картини в музеї. І як дивилась на світ — не очима, а серцем.
Вона опустила очі, ніби ховаючи щось дуже ніжне.
— Ми здійснимо цю мрію, — сказав я. — Разом. Твої руки, моя пам’ять. І мамина віра — десь між нами.
Вона обійняла мене міцно. А я подумав: іноді мрії ростуть, як дерева. Якщо їх поливати любов’ю.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
