Цей день почався так само, як і багато інших. Але змінив він мене назавжди.
Маленька долонька стисла мою руку. Очі — широко відкриті, з тим самим поглядом, який я колись кидав мамі: “А що буде далі?”. Я проводжав племінницю в садок — просто попросили підмінити, бо всі зайняті. Просто вивести. Просто кілька хвилин.
Але ці кілька хвилин стали дзеркалом у часі.
Вона говорила без упину: про улюбленого ведмедика, про сон, де вона літала, про те, що не любить кашу, але бабуся змушує. А потім, раптом, спинилась. Поглянула вгору — на мене. І спитала:
— А ти залишишся, якщо я злякаюсь?
Я став навколішки, щоб бути на рівні її очей.
— Я залишусь. Навіть якщо тобі страшно, я поруч. Добре?
Вона кивнула. І тієї миті я зрозумів: я більше не просто чиясь дитина. Я вже — опора. Хтось, хто може бути світлом у чужій темряві. Хтось, хто тепер дає, а не тільки бере. Хтось, ким колись для мене була мама.
Коли я повернувся додому, то подзвонив їй.
— Привіт, — сказав я. — Знаєш, сьогодні я трохи побув тобою.
Вона усміхнулась у слухавку. Я це почув.
— Це найкраще, що ти міг мені сказати, — сказала мама.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
