Це сталося несподівано — не як вибір, а як поклик. Може, в мені щось подорослішало. А може, просто настав час.
Я побачив, як дитина плаче у шкільному коридорі. Маленька дівчинка, з рюкзаком, більшим за неї. Сльози тихі, але справжні. І ніхто не помічав. Усі поспішали — у свої справи, свої дні.
Я підійшов і сів поруч.
— Що сталося? — спитав, як колись питала мама мене.
Вона глянула — очі червоні, долонька міцно стискає уламок олівця.
— Він зламався… А я не встигла закінчити малюнок. Там був мій тато. Я хотіла показати…
Вона знову заплакала. І я мовчки дістав свій олівець. Простягнув їй. Вона здивувалась. Але взяла. І раптом — усміхнулась.
— Дякую, — прошепотіла.
У той момент я згадав маму. Як вона втирала мені сльози, коли світ здавався занадто великим. Як завжди знаходила потрібне слово. І якось зовсім непомітно її голос став моїм. Її ніжність — моїм рухом. Її сліди — моїми кроками.
І я зрозумів: ми залишаємо її в собі. І передаємо далі.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
