Коли світ говорить шепотом

Розділ 114: Дзеркало

Це був звичайний ранок. Я чистив зуби, поспішав, прокручував у голові справи. І раптом — зупинився. Поглянув у дзеркало. Не просто глянув — побачив.

Обличчя. Моє. Знайоме і нове водночас.

Очі. Трохи втомлені, трохи мрійливі. Ті самі очі, що в мами.
Ніс — з її ледь помітним вигином.
Посмішка — коли з’являється, схожа на ту, що вона носила вранці, коли варила чай і шепотіла щось улюбленим рослинам на підвіконні.

Я завмер. І не тому, що здивувався. А тому, що вперше дозволив собі побачити: у мені живе вона. Не в спогадах, не в старих фото, а отут — у рисах, у рухах, у тому, як я думаю, мовчу, слухаю.

Я провів долонею по обличчю. І раптом відчув тепло — ніби її рука пройшла слідом за моєю. Невидима, але справжня.

Мама. Ти тут. Завжди була. І будеш.


---




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше