Це був простий день — без свята, без особливих подій. Ми з донькою малювали за кухонним столом. Вона виводила щось кольоровими олівцями, зосереджено хмурила лобик, час від часу запитувала: — А як намалювати вітер? — Вітер не видно, — відповів я, усміхаючись. — Але видно, як він торкається всього.
Вона задумалась і провела плавну лінію по папері. — Отак? — Саме так, — сказав я.
Потім вона відклала олівець, глянула на мене своїми великими очима й сказала: — Ти знаєш, ти теж іноді як вітер. Не видно, але я відчуваю.
Мене ніби пронизало до самих кісток. У її словах було щось глибше, ніж просто дитяче порівняння. Це був погляд ізсередини. Наче вона бачила мене не як дорослого, не як батька, а як людину. І в той момент — я побачив у ній себе. Маленького. З тим самим відчуттям — "я не сам".
Я відвернувся на мить, щоби вона не побачила вологу в очах. А вона тим часом знову взяла олівець і почала малювати далі — наше обличчя, поруч. Велике й маленьке. А між нами — вітер.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
