Це була неділя. Тиха, з чаєм і дощем за вікном. Мама складала речі в шафі, донька щось малювала фломастерами, а я сидів за столом — із чистим аркушем і ручкою в руці.
Я не писав листів раніше. Не таких. Не щирих, не з глибини. Але того дня щось у мені просилося назовні. Вилилося словами.
«Привіт. Я не знаю, чи ти це колись прочитаєш. Але я хочу поділитись. Бо в мені є вдячність. І біль. І пам’ять.
Ти навчив мене бачити. Світ — у кольорах. Людей — у півтонах. Себе — не в дзеркалі, а в справах і тиші. Ти був поруч у моменти, коли мовчання звучало гучніше за слова.
Я багато втратив. Але ще більше — знайшов. І знаєш що? Я росту. Повільно. Але справді. І частинка тебе — в кожному моєму рішенні, в кожному малюнку, у кожному «дякую», сказаному доньці перед сном.
Якщо ти десь є — просто знай: твоя присутність колись змінила моє життя. І досі змінює.
Дякую.»
Я склав аркуш і поклав у коробку зі спогадами. Мама підійшла, не спитала, що це. Просто обійняла.
І в тому обіймі я зрозумів: іноді листи не для того, щоб їх надсилати. А для того, щоб знову відчути себе живим.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
