Ці слова жили в мені давно. Але я чомусь відкладав їх. Казав коротке «дякую» за чай, за підвезення, за щось дрібне. Та ніколи — за головне.
Цього разу я сказав інакше. Сказав тоді, коли ми просто сиділи разом, мовчки гортаючи старий альбом. Фото — дитинство, свята, мій перший малюнок, і вона — така молода, така жива в кожному кадрі. Я поглянув на неї й відчув: більше не можна мовчати.
— Мам, — я почав і одразу проковтнув клубок у горлі. — Дякую. За все.
Вона підняла очі. Спершу здивовано, ніби не очікувала. Потім — м’яко, по-материнськи.
— За що саме? — усміхнулася вона.
Я зітхнув. Знайшов її руку на столі.
— За те, що вірила, коли я не вірив. За те, що не сміялася з мрій, які здавались безглуздими. За терпіння. За любов, яка була навіть тоді, коли я її не розумів. І за те, що ти є.
Вона не відповіла одразу. Її очі наповнилися слізьми, але вона тільки стиснула мою руку й прошепотіла:
— Це найцінніше «дякую» в моєму житті.
Ми просто сиділи так, у тиші. І я зрозумів: іноді найголовніше — не речі, не досягнення, навіть не великі події. А отакі моменти. Коли любов нарешті має голос.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
