Розділ 99: кохання

Це прийшло не раптово. Не як блискавка. Не як грім. А як світанок — повільно, м’яко, нечутно. І одного дня я просто зрозумів: вона для мене — більше, ніж просто хтось.

Ми зустрілися на курсах ілюстрації. Вона сиділа біля вікна, завжди пила чай з термоса і носила светри, у які хотілося загортатися. У її роботах було щось зворушливе, вразливе, глибоке. І я не одразу наважився підійти.

Перші наші слова були про фарби. Про тіні. Про світло. Але між тими реченнями народжувалося щось більше. Дивне відчуття — ніби поряд людина, яка бачить світ схожими кольорами.

Ми пішли гуляти після занять. Пам’ятаю, як ішов сніг, і ми мовчали, але мовчання було комфортним. Я дивився, як сніжинки лягають на її волосся, і вперше в житті не хотів нічого змінювати в цій миті.

Коли я розповів мамі про неї, вона лише усміхнулась:
— Я знала. У твоїх малюнках з’явився новий відтінок. Той, що приходить тільки раз — коли серце вперше дихає з кимось у такт.

Це було не ідеально. Ми сварились, мирились, пізнавали одне одного. Але саме вона навчила мене, що любов — це не лише про ніжність, а ще й про зусилля. Про слухання. Про вибір — щодня бути поруч.

Я намалював її портрет — не для виставки, не для замовлення. А просто тому, що не міг не малювати. І коли вона його побачила, сказала:
— Це я. Але також… це ти. Твої очі, якими ти на мене дивишся.

І я зрозумів: кохання — це коли хтось бачить тебе. І дозволяє бути собою, справжнім.

---