Це була тиша, не схожа на ту, що вдома. Вона не була лагідною, не пахла маминим печивом чи вечірнім чаєм. Вона була густою, мов туман. Вона обіймала мене з усіх боків, коли я повертався до порожньої кімнати. Ніхто не питав, як минув день. Ніхто не залишав записку на столі. Тільки я і мої думки.
Спершу ця самотність боліла. Я ловив себе на тому, що слухаю голоси за стіною, щоб не здаватися собі зовсім покинутим. Я телефонував мамі частіше, ніж треба. Але згодом щось змінилося. У цій тиші я почув себе.
Почув, як мені хочеться тиші після гучного дня. Як приємно пити чай і думати не про те, що скажеш, а про те, що відчуваєш. Як слово в книзі може раптом доторкнутися до серця, коли навколо — ніхто.
Я почав писати. Не для когось — для себе. Про те, що не вмістилося у розмови. Про страхи. Про мрії. Про маму. Про самотність, що виявилась не пустотою, а простором. Простором, у якому можна рости.
Одного дня я подзвонив мамі й сказав:
— Мені самотньо… але це не страшно. Бо я вже вчуся бути з собою. І це теж важливо, правда?
І її голос був теплим, як завжди:
— Правда. Самотність — як тиша перед музикою. Її треба навчитися слухати.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
