Розділ 86: Перше кохання

Це було несподівано. Не як у фільмах, де все спалахує одразу. Ні. Це прийшло тихо — як ранок після дощу, коли сонце ще несміливо виглядає з-за хмар, але ти вже знаєш — буде світло.

Вона сиділа через два ряди в класі. Інколи заплітала волосся неакуратними косичками й завжди носила з собою книжку. Я не одразу зрозумів, що дивлюсь на неї частіше, ніж на дошку. Що хочу смішити її, навіть коли сам не в гуморі. Що мій день стає кращим, коли вона просто каже: «Привіт».

Мама помітила першою.

— Ти щось задуманий останнім часом, — сказала одного вечора, коли я довго крутив чайною ложкою замість того, щоб пити.

Я знизав плечима. Але вона лиш усміхнулась — тією своєю усмішкою, яка нічого не питає, але все знає.

Пам’ятаю той момент, коли наважився. Просто підійшов і сказав:

— Хочеш разом погуляти після школи?

Вона подивилась на мене — здивовано, але не відсторонено. І відповіла просто:

— Хочу.

Ми йшли вулицями, пили какао в маленькому кафе, говорили про улюблені книжки, сміялися. Я боявся взяти її за руку — не тому, що не хотів, а тому, що в цей момент було вже достатньо щастя.

Увечері я повернувся додому, зняв куртку, і мама зустріла мене біля дверей. Я нічого не сказав — лише усміхнувся.

— Ну що ж, — сказала вона тихо. — Вітаю, мій дорослий. У твоєму серці з’явився ще один всесвіт.

І я знав — це початок чогось нового. Тонкого, тендітного. Але справжнього.

---