Це був звичайний ранок. Ніщо не передбачало чогось особливого. Я поспішав — як завжди — і вже стояв у дверях, коли мама зупинилася, тримаючи в руках чашку з кавою. Вона дивилася на мене довше, ніж зазвичай.
— Щось не так? — спитав я, поправляючи рюкзак на плечі.
Вона ледь усміхнулась. Не тією маминим, дитячою усмішкою — а тихою, теплою, дорослою. У ній не було тривоги. Лише м’яка згода.
— Просто… ти вже інакший, — мовила. — Я це бачу.
Я не відповів. Бо й сам це знав. Уже сам прокидався з будильником, готував собі сніданок, приймав рішення — не завжди ідеальні, але свої. Уже не питав дозволу — просто повідомляв. Уже не ховав сліз — хіба лише глибоко вдихав.
У той ранок я вперше не почув: «Одягни шапку» чи «Не забудь обід». Лише:
— Будь собою. І будь добрим. Це найголовніше.
Я кивнув. І пішов.
А потім обернувся — вже від хвіртки. І побачив, як вона ще стоїть у дверях. Уже не втручається. Не керує. Не вчить. Просто — поруч. І дивиться.
Як дивляться на людину, яка вирушає в далеку подорож. І яку більше не треба тримати за руку.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
