Не було свят. Не було перемог. Не було навіть сонця — лише хмари, дощ і мокрий асфальт. Я повертався додому втомлений, з думками, що плутались у голові, як нитки в старому светрі.
Але вдома чекала мама. І щось смачне на плиті. І тиха музика на фоні. І її голос: — Іди зі мною на балкон. Хочу тобі щось показати.
Я вийшов. І там... нічого особливого. Просто вулиця. Вогні. Краплі дощу на поручнях.
— Бачиш? — сказала вона. — Як блищить мокрий метал? Як світиться неон у калюжі? Це ж картина. І її ніхто не малював, крім дощу і світла.
Я мовчав.
— Красу не завжди видно одразу, — продовжила мама. — Але вона є. У дрібницях. У звуці ложки об чашку. У тому, як кіт потягується. У запаху хліба з тостера. Її не треба ловити — просто треба вміти зупинитись.
Я тоді вперше подумав: може, щастя не у великих злетах, а в тому, щоб не пропускати маленьке прекрасне, яке живе поруч щодня.
Того вечора я теж узяв чашку чаю. Сів біля мами. І ми мовчки дивилися на дощ. Але це мовчання було повним. Повним тепла, світла й краси.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
