Басейн здавався більшим за море. Він шумів, бризкав, виблискував, і пах хлоркою, як лікарня. Я стояв на краю у своїх нових плавках, з рушником у руках, і думав: «Навіщо мені вода, якщо я вмію бігати по суші?»
Мама була поруч. Сиділа на лавці, загорнувшись у куртку, бо в залі було холодно. Але в очах у неї світилося тепло.
— Просто спробуй, — сказала вона. — Не треба відразу плавати. Просто відчуй воду.
І я зайшов.
Вода була прохолодною, вона огорнула мене з усіх боків, і спершу я злякався. Мене ніби несло. Я не відчував землі під ногами — і це було страшно.
— Я не хочу, — прошепотів я до тренера.
Але потім згадав мамині очі. І її руки, що завжди тримали міцно. І її слова: «Ти можеш. Я вірю».
Я знову зайшов у воду. Повільно. Крок за кроком. Тренер тримав мене під животом, і я махав ногами, як пуголовок. А потім — відпустив.
І я поплив.
Маленькими рухами, криво, неуверено. Але — сам. І в ту мить вода вже не лякала. Вона обіймала. Вона несла.
Я почув мамин голос: «Молодець!» І її усмішка була ширша за весь басейн.
Після уроку вона загорнула мене в рушник і притисла до себе.
— Ти знаєш, чому ти поплив? — спитала вона.
— Бо повірив, — сказав я.
— Так, — усміхнулась мама. — І в себе, і в мене. А вода — вона, як життя. Коли довіряєш — тримає.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
