Коли я зайшов до класу, все було нове. Парти блищали лаком, на стінах висіли кольорові букви, а на дошці — написане крейдою слово, яке я ще не вмів читати.
А потім увійшла Вона.
Вчителька.
Вона усміхалася так, ніби ми вже давно знайомі. І пахла лавандою — не сильно, а легко, як мамина подушка після прання.
— Доброго ранку, діти, — сказала вона. — Мене звати Марія Андріївна. І ми з вами будемо разом відкривати світ.
Я сів за парту й уважно дивився, як вона бере білу крейду і починає писати на дошці. Її рухи були плавними, майже музичними. Літери з’являлися одна за одною, як маленькі дива. Кожна — ніби двері. У казку. У знання. У мене самого.
Мама казала, що в школі головне — вміти слухати. Але я не просто слухав. Я ловив кожне слово. Бо голос Марії Андріївни був спокійний і теплий — ніби какао в дощовий день.
У перерві я хотів бігти до мами й сказати їй: — Знаєш, я думаю, мені тут сподобається.
Але знав: ще трохи — і вона сама це побачить у моїх очах.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
