Розділ 42: Новий друг

 А ще він сміється так, як трактор! — сказав я, щасливо закинувши голову назад.

Мама зупинилась із ложкою над моєю тарілкою каші й подивилась на мене з посмішкою. Це був мій перший великий монолог — довгий, захоплений і... про когось іншого.

— Як трактор? — перепитала вона, стримуючи сміх.
— Так! Такий: бррррр! — я показав, як саме.

Мама кивнула. Але я бачив, що в її очах щось змінилось. М’яке світло, трошки подив, трошки щем. Може, від того, що я виріс. А може, від того, що тепер у мене з’явився друг.

Його звати Тимко. У нього кудлате волосся і шкарпетки завжди різні. Ми обоє не любимо манну кашу, але їмо, коли дивимось один на одного і кривимося разом. Удвох навіть каша здається менш жахливою.

Мама слухала, як я розповідав про наші ігри, про те, як ми будували замок з подушок, як Тимко впав у пісочницю й не плакав, бо “то нічого”. Вона не перебивала. Лише кивала, усміхалась і гладила мене по голові.

— Ти знайшов когось, з ким тобі добре, — сказала вона пізніше, коли клала мене спати. — Це дуже важливо.

Я не зовсім розумів, чому в її голосі стільки ніжності. Але запам’ятав одне: вона раділа за мене. За мій світ, що почав розширюватись — від її рук до дитячого майданчика, до нового імені, до нового сміху.

Мама цілує мене в лоб.

— А завтра ви з Тимком знову будуватимете замки?

— Так! І цього разу — з мостом, щоб ніхто не впав!

Вона сміється.

А світ стає ще більшим.

---