Розділ 39: Дерево для нас

Цього ранку мама розбудила мене раніше, ніж зазвичай. На кухні вже пахло какао, а на стільчику на мене чекала маленька лопатка. Вона усміхнулась, присіла навпроти й сказала:

— Сьогодні ми посадимо дерево. Наше дерево.

Я ще не зовсім розумів, чому це важливо, але відчував, що день буде особливим.

Ми вийшли у двір, де сонце тільки починало прогрівати ще вологу після дощу землю. Мама тримала в руках саджанець. Маленький, з тоненьким стовбуром і кількома світло-зеленими листочками. Вона дивилась на нього так, ніби вже бачила величезне дерево з широкою кроною, що колись буде давати тінь і затишок.

— Цей саджанець — як і ти, — сказала вона тихо. — Маленький, але в ньому вже є все потрібне, щоб стати великим. Треба лише час. І любов.

Ми разом копали ямку. Я занурював рученята в землю, відчуваючи її тепло й вологість. Мама обережно ставила коріння у заглиблення, присипаючи землею, ніби вкривала ковдрою.

— Це буде наше дерево, — сказала вона, коли ми разом утрамбовували ґрунт довкола. — Ми будемо приходити сюди, доглядати його, дивитися, як воно росте. І кожного разу, коли буде важко — пам’ятай: усе велике починається з малого.

Я поклав долоню на стовбур. Він був тонкий, майже крихкий. Але в ньому вже було життя. І майбутнє. Як і в мені.

Потім ми сіли поруч, на ковдру, і просто дивилися, як сонце торкається перших листочків. Мама взяла мене за руку.

— Дивись, — прошепотіла вона. — Ми посадили не просто дерево. Ми посадили надію.