Небо потемніло раптово. Ще кілька хвилин тому ми разом дивилися, як гойдаються гілки дерева, що його посадили. А тепер — вітер, грім, краплі на вікні, що стукають, наче хтось проситься всередину.
Я здригнувся. Це була моя перша гроза.
Світло мигнуло, і кімната стала зовсім іншою — великою, дивною, наповненою шурхотом і лунами. Я пригорнувся до мами.
— Це просто дощ, — шепотіла вона, — просто небо говорить із землею.
Але я чув не просто дощ. Я чув величезний гул. Шурхіт листя, що гнеться. Крики птахів. І моє серце — маленьке і вразливе — билося в унісон з кожним ударом грому.
Мама взяла мене на руки. Закутала у плед. Притисла до себе. Її дихання було спокійне. Її груди — теплі. Її руки — надійні. Я слухав її серце — і воно було голоснішим за грім. Від цього мені стало легше.
— Знаєш, що цікаво? — сказала вона тихо. — Іноді ми боїмося того, що просто проходить повз. Гроза — вона не для того, щоб лякати. Вона для того, щоб мити дерева. Щоб очищувати повітря. Іноді, щоби ми згадали, як важливо мати дім. І руки, в яких не страшно.
Я дивився на неї. І відчував: це — і є мій дім. Її обійми. Її голос. Її спокій, що ховає мене від усього лякаючого.
За вікном спалахнуло блискавкою, але я вже не злякався. Бо гроза може бути голосною. А любов — завжди сильніша.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
