Мама сидить навпроти мене на килимі. Її волосся розтріпане, а очі — злегка втомлені, але щасливі. Вона тримає в руках брязкальце, іноді торкається мого носика, іноді просто дивиться мені в очі. А я дивлюсь на неї.
Світ — це вона. Її голос, її запах, її посмішка. Я не вмію ще говорити, але всередині мене щось росте — бажання бути почутим, сказати їй, що я розумію, що люблю, що дякую.
І тоді з мого рота зривається щось. Не слово. Звук. Щось між «ма» і «а», щось м’яке, недосконале, як перша спроба кроку.
Мама завмирає. Її очі наповнюються сльозами — тими, що не від болю, а від великого щастя, яке не поміщається в грудях.
— Що ти сказав, сонечко? Це... мені?
Я не знаю. Але відчуваю, що зробив щось важливе. Я — не просто тіло, не просто плач і сон. Я — голос. Маленький, але мій. І вона почула його.
Ввечері вона записала це в блокнот: «Сьогодні ти намагався сказати "мама". Я чула. І весь мій світ зупинився на мить, щоб послухати тебе».
Тепер ми обоє знаємо: мова — це не тільки слова. Це погляд, дотик, звук, серце. І ми вже розмовляємо. Нашою, особливою мовою.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
