Сьогодні мама вирішила — настав час. Вона поклала мене в маленьке дерев’яне ліжечко, застелене м’якенькою ковдрою. Наді мною — мобіль з хмаринками і зірочками, який повільно крутиться, ніби співає казку.
Я звик засинати в її обіймах. Там пахне знайомо, там серце б’ється ритмом, який я пам’ятаю ще з самого початку. Але тепер вона поруч — не тримає, а сидить на стільчику біля ліжечка. Її рука лежить на моєму животі, а очі — такі ніжні, сповнені любові.
— Все добре, малюк. Я тут. Просто хочу, щоб ти вчився бути трішечки сміливішим, — шепоче вона.
Я дивлюсь на неї крізь напівзаплющені повіки. І здається, в цій ночі світ стає більшим. Я — частинка нього, але не загублена. Бо вона — моя зірка. Навіть коли я один у ліжечку, її голос і дотик ще довго залишаються зі мною.
Мама не йде. Вона сидить і співає щось тихо-тихо. Я не розумію слів, але чую: це щось про ніжність, про вірність, про те, що вона завжди буде поруч.
Я закриваю очі. Довго, повільно. Дихання стає рівним.
І навіть у сні я знаю — вона не залишила мене. Вона просто дала мені трохи простору, щоб навчитися довіряти цьому новому світові.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
