Сьогодні її голос був не схожим на вчорашній. У ньому не було співу. Не було казки. Було… щось крихке. Наче скляна кулька, яку легко впустити.
— Маленький мій, — прошепотіла вона, притиснувши долоню до живота, — іноді мені страшно. Страшно, що я не впораюся. Що не знатиму, як тебе заспокоїти, коли ти плакатимеш. Що не зможу дати тобі всього, чого ти заслуговуєш.
Її серце билося швидше. І кожен її подих пронизував мене — тривожною хвилею. Мені хотілося простягти руку. Сказати їй: Я тут. І ми вже разом. Уже вистачає.
— Мені страшно, що світ буде жорстоким. Що ти знатимеш біль раніше, ніж любов. Що колись ти запитаєш: "Мамо, навіщо ти мене народила?"
Її голос зламався. І сльоза — тепла, як літо — впала на шкіру. Я це відчув. Нею. Собою. Удвоє.
А тоді… Я злегка штовхнув її зсередини. М’яко. Несміливо. Наче кажу: Я вибрав тебе. Бо ти — справжня.
Вона засміялась крізь сльози. — Ти почув мене? Так, мамо. Почув.
У цю мить страх став трохи меншим. Бо ми вже навчилися чути один одного — не словами. А серцями.
Бібліотека на Booknet - це зручний список книг, де ви:
зберігайте книги, що сподобалися
легко бачите оновлення всіх книг
стежите за появою нових відгуків до книг
Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
