Частина 7. Спалах

І знову я підслухав, каюсь. Люблю бути в курсі подій.

***

Пропозиція богині Смерті була несподіваною. З'явившись до мене уві сні, вона сказала, що прийшов час повернути вампірів на батьківщину. Звісно, мова йшла не про всіх вампірів, а тільки подібних до мене. Вона хоче створити абсолютно новий клан, який врахує помилки минулого і стане початком великої раси. Богиня запропонувала мені очолити цей клан. Це велика честь, тому я не могла відмовити. Щоправда, тепер мені необхідно зібрати цей клан. Вампіри-одинаки, так чи інакше, знайомі один з одним: нас не так багато. Залишалося тільки зібрати їх усіх разом і переконати в правдивості моїх слів. Богиня обіцяла посприяти в цьому.

Був би зі мною Ніл – було б трохи простіше. Але його немає. Ми розлучилися полюбовно після мого повернення з весілля Древи. Не знаю, щось у мені за той тиждень змінилося, і я зрозуміла, що ми з ним чужі. Він підтримав мій задум зібрати наших однодумців, проте активної допомоги чекати від нього не доводиться.

Але щось я відволіклася. Взагалі, дивні думки приходять у голову, коли за тобою женеться сотня кровожерливих вампірів. Чи це таким чином життя перед очима проноситься? А може, я з Орлаком занадто багато спілкувалась, хто знає. Низку спогадів перервав глухий кут. Дуже-дуже нерозумно, я сама дала загнати себе в пастку. Хоча можна було ще застрибнути на найближчий дах і продовжити втікати по ньому.

- Хлопці, так нецікаво, - перервав мої роздуми про порятунок до болю знайомий голос. - Сотня або скільки вас тут, дорослих вампірів, на одну тендітну дівчину!

Це де він побачив тут ще й дівчину? Від несподіванки весь натовп, що переслідував мене, різко зупинився і розвернувся в бік голосу. Перед нашим зором постав вельми знайомий персонаж. Трохи подорослішали риси обличчя (чого, я думала, з ним ніколи не станеться), сильна засмага, на обличчі грає посмішка, але в очах смертельна небезпека. За спиною у нього красувалася пара білосніжних крил, які, як я зрозуміла на весіллі, були одним з улюблених дарів Орлака від інших рас.

- Гадаєш, якщо вас буде двоє, нам стане цікавіше? - злісно кинув один з вампірів із перших рядів.

- Чому ж двоє? - вдавано здивувався Орлак, а на обличчі з'явилася така усмішка, що, знай вони його краще, давно б випарувалися куди подалі. - Нас буде четверо!

З цими словами він опустив крила, за якими стояли двоє – хлопчик і дівчинка. На вигляд їм було не більше двадцяти років, але оскільки я сама належу до рас-довгожителів, то знаю, що їхня зовнішність  оманлива. У наступну секунду після того, як Орлак прибрав крила, в небо злетіло два відносно невеликих дракони (просто я бачила габарити Дельфіни й Ладона у справжньому обліку й знала, якими вони бувають). Це послужило сигналом. Частина вампірів накинулася на Орлака, інша – на мене. Дракони в небі то вривалися в натовп, то злітали в небо, прихопивши з собою одного або двох вампірів. Орлак з неймовірною швидкістю розмахував своїми близнюками, зменшуючи поголів'я вампірів в рази. Щоб не відставати від друга, я пустила в хід кігті. Багато вампірів вважають, що саме людська кров, випита з тіла до останньої краплі, дає нам сили. Але вони помиляються.

- Велке, лови, - крикнув Орлак. - Тобі це знадобиться!

Розкривши долоню, я побачила кулон, який мені давали на час весілля Древи й Ладона. Здогадуючись, що буде далі, я швидко одягла його на шию. Наступної миті я була вже на руках у Орлака і ми піднімалися високо над містом.

- Ми відходимо, на сьогодні вистачить! - я так зрозуміла, це було адресовано драконам.

Перед нами відкрився портал, здатний легко пропустити не тільки двох невеликих драконів, але і всю армію. Пропустивши ящерів вперед, Орлак переніс нас до палацу.

- Орлаку! - покликав його якийсь офіцер. - Ви сьогодні швидко повернулися.

- Для першого разу з них вистачить! - прокричав у відповідь Орлак. - Дельфіни поки що немає, вона просила передати, що ти – почесний гість в палаці, - звернувся Орлак вже до мене.

Під час польоту до палацу обличчя Орлака було дуже зосередженим, тому я вирішила почекати з розпитуванням. Замість цього мій мозок намалював образ спадкоємиці, вірніше, вже імператриці Імперії Драконів. Несподівано для себе я зрозуміла, що дуже за нею скучила. Раніше ми часто конкурували, але на весіллі все змінилося. Ну не могла я сприймати цю карколомну дівчину як ворога! А тим часом ми підлетіли до одного з балконів замку, призначеного для посадки драконів.

***

Якось я глибоко копнув. Я був надзвичайно здивований, коли Велке почала думати про Дельфіну. Це було не очікувано.

Дібравшись нарешті до посадкового балкона, я акуратно опустив дівчину на землю.

- Велке, дозволь тобі представити: моя донька –принцеса Ананта, і мій син – принц Атан, - здається, я виразно почув, як щелепа вампіри вдарилася об мармурову підлогу. - Діти, це Велке, ми з мамою вам про неї розповідали.

- Це ви – Прощена Богинею Смерті? А ви справді повернете хороших вампірів у наш світ? - практично одночасно запитали діти.

- Так, це справді вона, - я лагідно посміхнувся, обіймаючи доньку і сина. - А тепер біжіть, ми якраз встигли повернутися до уроку танців.

- Ну, татууусю! - хором завили спадкоємці.