Епілог

Минув тиждень після тієї божевільної недільної ночі. Містечко повернулося до свого звичного, спокійного життя, а на небі після нещодавніх затяжних дощів знову панувало тепле травневе сонце.

Ми з Діаною сиділи на веранді мого будинку. На столі перед нами лежав розгорнутий ноутбук із відкритою сторінкою Букнету, де під нашими іменами красувалася новенька, щойно завершена книга. Поруч стояла велика татова книга — тепер вона була надійно закрита, повернувши всі магічні страшилки туди, де їм і належало бути — на паперові сторінки уяви.

— Слухай, Лілю, а непогано у нас вийшло! — Діана весело штовхнула мене в плече й потягнулася за печивом. — Читачі в коментарях просто в захваті від фіналу! Особливо всі пишуть про нашого головного супергероя.

Я засміялася і подивилася донизу. На підлозі, прямо біля моїх ніг, розпластався малий Шарік. Наш головний «рятівник від Бабая» зараз зовсім не був схожий на грізного монстроболіця. Він мирно спав, підібгавши під себе пухнасті лапки, а з його пащі виглядала ниточка від нашого славнозвісного «крокодила на паличці». Поруч із ним, гордо вирівнявши спину, сиділа Мушка. Вона час від часу по-материнськи лизала Шаріка в кумедне вушко, ніби нагадуючи, хто тут насправді навчив його бути таким сміливим.

Жучка вмостилася біля ніг Діани, задоволено мружачись від того, що її нарешті смачно пригостили за всі нічні хвилювання.

— Так, — посміхнулася я, закриваючи ноутбук. — Страшилки — це, звісно, весело, коли вони залишаються просто жартами. Але тепер я точно знаю: який би Бабай чи Бабця Ґренні не вирішили вилізти з темряви, їм ні за що не здолати нашу дружбу. І... наші гострі зубки!

Шарік уві сні раптом голосно чхнув, крутнув хвостиком і сильніше притиснув до себе гумового крокодила, ніби підтверджуючи мої слова.

Ми з Діаною перезирнулися і дружно зареготали. Жарти продовжувалися, сонце світило, а попереду на нас чекало ще дуже багато нових, вигаданих, але тепер уже абсолютно безпечних історій.

КІНЕЦЬ...