Розділ 3

Зелене світло від каменя на ключі ставало дедалі яскравішим, вихоплюючи з темряви перелякане обличчя Діани. Шипіння навколо посилювалося — здавалося, що сама трава під нашими когами ожила й перетворилася на клубок шурхотливих тіней.

— Лілю, що нам робити?! Вони повзуть! — злякано зойкнула Діана, підтискаючи ноги.

Жучка грізно загарчала, відступаючи до кущів смородини, а Мушка вискочила вперед. Моя вірна собака почала швидко бити лапами по землі, відганяючи невидимих плазунів і не підпускаючи їх до нас. Малий Шарік не відставав — він крутився поруч із Мушкою, дзвінко гавкав і клацав своїми міцними зубками прямо в повітрі, відлякуючи шелесткі тіні.

Я згадала слова зі старої сторінки: «Тільки звук заліза та відвага чотирилапих зможуть зруйнувати чари...»

— Відвага чотирилапих у нас є! — крикнула я крізь шипіння. — Діано, залізо! Нам потрібен звук заліза! У тебе є щось металеве?

— Тільки... тільки цей іржавий ключ! — відповіла вона, трясучи рукою.

— Давай його сюди! — я вихопила ключ із її долоні. Світло каменя обпекло пальці холодним магічним вогнем.

Стукіт за парканом став оглушливим. ТУК! ТУК! ТУК! Дошки тріщали. Над краєм огорожі з'явилася та сама страшна згорблена постать у подертому плащі. Бабця Ґренні підняла свою важку ломаку, збираючись одним ударом знести хлипку хвіртку городу.

Я озирнулася довкола в пошуках чогось залізного. На превеликий жаль, під рукою була тільки моя дерев'яна палиця з прив'язаним гумовим крокодилом. Ну ж бо, Лілю, думай!

І тут я згадала! Біля старої теплиці, всього за два кроки від нас, стояло перевернуте старе залізне відро, яке мама використовувала для збору бур'янів.

— Мушко, Жучко, тримайте її! — скомандувала я.

Обидві старші собаки, наче вишколені бійці, кинулися до паркану, заливаючись голосним гавкотом і відвертаючи увагу монстра на себе. Бабця Ґренні замахнулася ломакою на Мушку, але малий Шарік спритно проскочив між дошками і знову, як удень, мертвою хваткою вчепився в край її брудного плаща, сіпаючи в різні боки й плутаючи їй ноги.

Я підбігла до теплиці, схопила іржавий магічний ключ і з усієї сили вдарила ним по залізному відру.

ДЗВІН-Н-Н-Н-Ь! — рознісся над нічним городом гучний, чистий металевий звук.

Ефект був миттєвим. Блідо-зелена літера «Г» на хвіртці затремтіла й почала згасати. Невидимі змії в траві жалібно зашипіли й почали швидко розчинятися в повітрі, перетворюючись на звичайний нічний туман.

Бабця Ґренні випустила з рук свою ломаку. Вона схопилася за голову, видаючи глухий, обурений рик, який більше нагадував шелест старого паперу. Звук заліза руйнував її чари!

— Діано, допомагай! — закричала я і вдарила ключем по відру вдруге. ДЗВІН-Н-Н-Ь!

Подруга підскочила поруч, підхопила з землі стару залізну сапку і теж щосили стукнула по відру. Наш кухонно-городній оркестр загримів на всю вулицю.

Цього монстр уже не витримав. Постать у плащі почала танути, стаючи прозорою, наче дим від багаття. Останнім зусиллям вона сіпнулася назад, вириваючи поділ плаща з міцних зубів Шаріка, і повністю зникла в темряві закинутого саду. Зелений камінь на моєму ключі згас і перетворився на звичайний сірий шматочок бруду, а сам ключ став просто старою залізякою.

На городі нарешті запанувала тиша. Тільки важко сапали наші собаки, а Шарік гордо задрав носа, тримаючи в зубах новий відірваний шматок сірої тканини.

Діана безсило опустилася на траву, важко дихаючи:

— Ми... ми зробили це? Вона зникла?

— На цей раз — так, — відповіла я, опускаючи ключ. — Звук заліза розвіяв магію. Але дивись...

Я вказала ліхтариком на стару сторінку, яку Діана все ще стискала в руці. Текст на ній змінився. Старі готичні літери зникли, а замість них рівним, свіжим чорнилом вивівся новий напис:

«Першу варту подолано. Але Бабай не спить у своєму лігві. Коли годинник проб'є північ у неділю, він прийде за тим, що належить йому. Шукайте порятунок у татовій книзі...»

Ми з Діаною перелякано перезирнулися.

— У якій ще татовій книзі? — прошепотіла подруга.

Я відчула, як моє серце пропустило удар. На полиці в моїй кімнаті, серед старих речей, лежала велика, обтягнута шкірою книга мого тата, яку я ніколи не відкривала...

Я відчула, як у мене перехопило подих від останніх слів на старому папері. Татова книга! Та сама велика магічна книга, яку тато залишив нам і яку ми зберігали як найбільший скарб. Я знала, що в ній криються дивовижні знання, але навіть не здогадувалася, що саме вона стане нашим порятунком від Бабая!

— Діано, нам треба йти по хатах, — рішуче прошепотіла я. — Вже пізно, а до недільної півночі у нас є час, щоб підготуватися. Завтра я відкрию татову книгу і знайду те, що допоможе нам назавжди повернути цих монстрів назад у страшилки.

Діана кивнула, міцно притискаючи до себе Жучку:

— Добре, Лілю. Але обіцяй, що завтра зранку ми зустрінемося біля бібліотеки і все обговоримо.

— Обіцяю! — відповіла я.

Ми тихенько розійшлися. Я прослизнула назад до хати, намагаючись не шуміти. Мушка одразу попрямувала на своє місце, а малий Шарік, втомлений після своєї першої справжньої битви з Бабцею Ґренні, задоволено покрутив хвостом, затиснув у зубах відірваний шматочок плаща і поплентався на своє улюблене місце — на кухню під диван. Через хвилину звідти вже чулося солодке цуценяче сопіння.

Я зайшла до своєї кімнати, підійшла до полиці й обережно зняла велику татову книгу. Мої пальці торкнулися старої обкладинки. Серце калатало від передчуття. Я знала, що завтра наш «магічний літопис» відкриє нові, дивовижні таємниці, і ми дізнаємося, як здолати Бабая.

Я лягла в ліжко, обійняла подушку й заплющила очі. Попереду була неділя, і ми з Діаною та нашою пухнастою вартою обов'язково впораємося!