Розділ 2

Від цього шелесткого голосу в мене все всередині похололо. Потилицею пробіг крижаний мороз. Звідки воно знає моє ім'я? І головне — звідки знає про нашого іграшкового крокодила, якого ми змайстрували всього кілька годин тому?!

Шарік від почутого голосу гавкнув ще голосніше, заливаючись сміливим, хоч і тонким цуценячим гавкотом. Мушка виступила вперед, закриваючи малого своїм тілом, і випустила таке низьке, грізне гарчання, що земля під лапами, здавалося, завібрувала. Наша пухнаста варта була готова захищати дім до останнього.

Я міцніше стиснула в руках палицю з прив'язаним крокодилом. Серце гупало десь у горлі, але страх раптом поступився місцю рішучості. Якщо це якась дурна витівка чи чийсь злий жарт — я так просто не здамся.

— Хто ти?! — крикнула я в темряву, намагаючись, щоб мій голос не тремтів. — Ану йди геть від моєї хвіртки!

За парканом знову почувся звук: тук... тук... тук... Але цього разу це був не просто стукіт палиці. Здалося, ніби по дереву шкребуться довгі, гострі кігті. Блідо-зелена літера «Г» спалахнула так яскраво, що освітила силует, який стояв прямо за щілинами паркану. Це була висока, згорблена постать у старому, подертому плащі. В її руках справді була довга закручена ломака.

Бабця Ґренні... Страшилка Діани виявилася справжньою!

Постать повільно протягнула довгу ручищу до засуву на хвіртці. Залізний гачок заклопотав, підіймаючись угору. Вона збиралася зайти на подвір'я!

— Мушко, Шаріку, назад! — злякано крикнула я.

Але малий Шарік не збирався відступати. Побачивши, що хвіртка починає відчинятися, він вискочив уперед і, наче справжній грізний вовк, кинувся прямо донизу, де з-під воріт показався край довгого плаща нічного гостя. Шарік миттєво згадав усі свої денні тренування на моїх шкільних кросівках! Він міцно вчепився своїми маленькими, але дуже гострими цуценячими зубками прямо в поділ цього страшного плаща і почав завзято тягти його на себе, гарчачи на все подвір'я.

— А-а-а-ах! — пролунав дивний, шиплячий зойк із-за паркану. Здається, монстр зовсім не очікував, що його атакує такий маленький, але зубастий захисник!

Постать сіпнулася назад, намагаючись струсити цуценя, але Шарік тримався мертвою хваткою. Скориставшись цим моментом, Мушка величезним стрибком кинулася до хвіртки і вдарила в неї лапами зсередини, з гуркотом зачиняючи її прямо перед носом у потвори. Гачок важко впав на своє місце.

Я підбігла, підхопила Шаріка, який нарешті випустив шматок тканини, на руки, і заскочила разом із собаками на ґанок, зачиняючи важкі дубові двері хати на всі замки.

Ми сиділи в коридорі, важко дихаючи. Шарік задоволено облизав мій ніс, наче казав: «Бачила, як я його? Не дарма в мене зубки ростуть!». Мушка сіла поруч, пильно дивлячись на двері.

Раптом мій телефон знову завібрував. Це знову була Діана. Я тремтячими пальцями натиснула «прийняти».

— Лілю! — прошепотіла Діана в слухавку, і на задньому плані я почула, як нарешті сміливо загарчала її собака Жучка. — Воно пішло від мене! Воно почуло гавкіт твого Шаріка і побігло назад у бік старого саду! Але Жучка щойно знайшла дещо дивне біля дверей...

— Що там, Діано? — запитала я, міцно притискаючи до себе нашого маленького героя-цуценя.

— Вона витягла з-під порога стару, пожовклу сторінку... На ній намальовані змії і написано, як повернути цих монстрів назад у книжкові страшилки. Лілю, нам потрібно зустрітися. Прямо зараз.

— Прямо зараз? Але ж надворі ніч! — прошепотіла я в слухавку, косячись на двері кімнати, де мама з Надею все ще дивилися фільм. — Мене мама нікуди не відпустить, та й виходити туди, де вештається ця Бабця Ґренні...

— Лілю, ми не можемо чекати до ранку, — перебила Діана, і в її голосі знову почувся страх. — Ця сторінка... літери на ній починають зникати! Якщо ми не прочитаємо її разом і не дізнаємося, що робити, о другій годині ночі страшилки стануть постійними. Так тут написано! Я підійду до твого паркану з боку городу, там безпечно. Бери собак і виходь!

Короткі гудки сповістили, що Діана поклала слухавку.

Я подивилася на свою команду. Мушка сиділа, вирівнявши спину, і її розумні очі дивилися на мене так, наче вона все розуміла. Шарік, задоволений своєю першою перемогою, тихенько потягував нігтем ниточку від нашого «крокодила на паличці».

— Ну що, три мушкетери, — тихо сказала я тваринам. — Мама думає, що я просто пішла в туалет або пити воду. Треба діяти дуже швидко.

Я тихенько прочинила задні двері, що вели на веранду і далі в город. На щастя, ця частина подвір'я була затінена великими деревами, і місячне світло сюди майже не падало. Мушка першою без звуку вислизнула в траву. За нею, наче маленький пухнастий ніндзя, поспішив Шарік. Я міцно стискала в руках нашу диво-паличку з крокодилом — хто знає, може, цей монстр знову захоче схопити його руками.

Ми пробралися через город до самого краю паркану, де росли кущі смородини. Раптом із темряви почулося тихе шурхотіння, і з-за куща з'явилася знайома кучерява голова. Це була Діана! Поруч із нею на животі повзла Жучка, яка, побачивши Мушку, ледь стримувала свій хвіст, щоб він не стукав по землі від радості.

— Сюди! — прошепотіла Діана, витягаючи з кишені куртки старий, обірваний аркуш паперу. Від нього пахло сухою травою і чомусь... старими книжками з бібліотеки. — Дивись, поки літери зовсім не стерлися!

Я увімкнула ліхтарик на телефоні, зробивши світло зовсім слабким, і ми схилилися над сторінкою. Текст був написаний дивним, готичним шрифтом, але деякі слова ми змогли розібрати:

«...Коли вигадка перетинає межу сну, слова стають плоттю. Щоб повернути нічного гостя туди, звідки він прийшов, потрібно знайти його головне джерело — предмет, який пов'язує світ уяви зі світом реальним. Цей предмет лежить там, де збираються тіні минулого. Тільки звук заліза та відвага чотирилапих зможуть зруйнувати чари...»

— Предмет, який пов'язує світи? — нахмурилася я. — Діано, згадай, ти сьогодні нічого не підбирала біля того закинутого саду?