Розділ 1

Субота починалася як напрочуд звичайний і сонячний день. Дощ, який ще зранку лупив по підвіконнях і змушував усе живе ховатися по хатах, нарешті вщух. Небо розгубило останні сірі хмари, і над подвір'ям яскраво засяяло сонце, висушуючи калюжі.

Я, Ліля, стояла посеред двору й тримала в руках наш новий шедевр інженерної думки — «крокодила на паличці». Це була звичайна велика палка, до кінця якої я міцно прив’язала ниткою стару гумову іграшку-крокодила. Найкраща вудочка для найголовнішого кусаки в радіусі десяти кілометрів!

З-під ґанку, солодко потягуючись, виповзло невелике цуценя. Малий Шарік щоправда щойно прокинувся після міцного обіднього сну. Побачивши жовтого крокодила, який застрибав по траві, він миттєво забув про сонливість. Його вушка піднялися, хвостик закрутився, і малий кусака пішов на штурм.

— Ану, Шаріку, лови! — засміялася я, смикаючи за паличку.

Песик весело гавкнув, підстрибнув і з азартом учепився зубами в іграшку. Кусався він зараз так, наче від цього залежить доля всього світу. Ну звісно, у нього ж міцні зубки ростуть, ясна чешуться, тому бідний крокодил (а разом із ним мої домашні капці) щодня проходив серйозну перевірку на міцність.

Поруч на сонечку грілася Мушка — моя старша, мудра собака. Вона дивилася на ці забави з виразом обличчя... тобто морди, який чітко казав: «Ох уже ця молодь». Шарік обожнював Мушку. Вона була для нього і як мама, і як сувора старша сестра, до якої він завжди біг ховатися, якщо раптом чув якийсь підозрілий шум.

Раптом хвіртка рипнула, і на подвір’я забігла Діана. На плечах у неї вже не було шкільного рюкзака, а на повідку крутилася її весела собака Жучка.

Діана була моєю найкращою подругою. Вона була неймовірно доброю, обожнювала тварин, але головне — з Діаною ніколи не було нудно. Вона мала одну дивну суперсилу: за секунду вигадувати найкумедніші страшилки. Кожен наш похід зі школи перетворювався на комедійний хорор. То вона запевняла, що в кабінеті математики підлогою повзають магічні отруйні змії, то лякала мене Бабаєм, який краде невимитий посуд, то заявляла, що наша сусідка — це Бабця Ґренні з комп'ютерної гри, яка ночами шукає свої загублені ключі. Ми завжди з цього сміялися. Жарти та й годі!

— Лілю! Привіт! — крикнула Діана, і Жучка одразу кинулася вітатися з Мушкою та Шаріком. Тваринне тріо миттєво влаштувало купу-малу на газоні. — Ти не повіриш, що я щойно бачила біля старого закинутого саду на виїзді з нашої вулиці!

— Що знову? — усміхнулася я, спираючись на паличку з крокодилом. — Бабай вийшов на денну прогулянку?

— Майже! — Діана таємниче округлила очі й перейшла на шепіт. — Я йшла повз паркан, і там трава так дивно шелестіла. Великі, товсті змії! Я серйозно! Вони шипіли і згорталися в якісь дивні знаки, наче малювали літери на землі. А посеред саду стояла тінь... Ну точнісінько Бабця Ґренні з величезною палицею! Вона дивилася прямо на мене!

— Діано, ну досить уже, — відмахнулася я, хоча по спині чомусь пробіг легкий холодок. — Дощ тільки закінчився, то, мабуть, звичайні вужі повилізали грітися. А тінь — то старе дерево. Припини свої страшилки, а то Шарік злякається і вкусить тебе за палець.

Діана засміялася, присіла на навпочіпки й почала гладити малого Шаріка, який підставив їй свій пухнастий животик. Що дивно — мене цей малий розбишака постійно хапав за п'яти, а з Діаною поводився як найчемніше ангелятко.

— Ну добре, добре, здаюся, — весело відповіла подруга. — Це просто жарт. Бабця Ґренні зараз, мабуть, спить у своїй грі.

Ми ще трохи побавилися з собаками, а потім Діана побігла додому, пообіцявши зустрітися вже в понеділок у школі.

Вечір підкрався непомітно. Сонце сіло, і на містечко спустилися густі, майже чорні сутінки. Я сиділа в хаті, коли раптом з подвір'я почулося дивне, тривожне гарчання.

Це була Мушка. Вона ніколи не гарчала просто так.

Я підбігла до вікна й зазирнула в темряву подвір’я. При світлі місяця було видно, як Мушка стоїть біля паркану, настовбурчивши шерсть. Малий Шарік заліз під її лапи, тремтів і тихо скімлив, дивлячись на хвіртку.

Я придивилася пильніше. На дерев'яній хвіртці, прямо в тому місці, де Діана кілька годин тому трималася рукою, світився дивний, блідо-зелений слід. Хтось вивів на дереві криву, гнилу літеру «Г». Точнісінько таку, як у грі про Бабцю Ґренні.

А з глибини вулиці, з боку закинутого саду, почулося глухе, моторошне шипіння десятків змій...

В цей момент мій телефон у кишені завібрував. На екрані висвітилося повідомлення від Діани:

«Лілю... Мені страшно. Моя Жучка забилася під диван і виє. Здається, мої жарти... більше не жарти».

Серце у мене шалено калатало, а телефон у руці здавався гарячим від повідомлення Діани. Я перевела погляд з екрана на вікно — блідо-зелена літера «Г» на хвіртці продовжувала тьмяно світитися в темряві, наче чиєсь злісне око. Шипіння з боку старого саду ставало все чіткішим, змішуючись із нічним вітром.

Треба було діяти. Я швидко набрала Діану. Вона відповіла після першого ж гудка, її голос тремтів:

— Лілю… ти бачила моє повідомлення? Жучка взагалі не вилазить з-під дивана, вона вся тремтить!

— Діано, заспокойся і послухай мене, — постаралася я сказати якомога впевненіше, хоча сама відчувала, як підкошуються ноги. — У мене на хвіртці світиться зелена літера «Г». Прямо там, де ти стояла. Твої страшилки… вони якимось чином втілюються в життя. Що саме ти бачила в тому саду? Згадай кожну деталь!

— Я… я не знаю! — ледве не плакала Діана. — Я просто пожартувала про Бабцю Ґренні та змій, як завжди! Але коли я йшла додому, мені здалося, що за парканом хтось стукав палицею по дереву. Тук-тук-тук… Точно як у грі, коли вона кличе тебе! Лілю, що нам робити?

— По-перше, замкни всі двері й вікна. По-друге, не панікуй. Собаки з нами, вони попередять, якщо щось підійде близько. Я зараз вийду на подвір'я до Мушки й Шаріка.

Поклавши слухавку, я глибоко вдихнула, накинула куртку й тихо, щоб не розбудити маму з Надею, які дивилися фільм у сусідній кімнаті, вислизнула на ґанок.