Коли співають півні

«Крізь сотні тисяч років пройде це прокляття,

Й покладе свої жахи на чоловічий рід.

Та істинна любов спроможна це здолати,

Коли…»

«Коли що?!»

Іван відкрив очі, й різко сів на ліжку. Серце шалено билось в ритмі танго, а чоло покрилось потом, і маленькі крапельки стікали по скронях, капаючи на простирадло. Слова лунали в його голові ніби він їх тільки-но почув. Чудернацький віршик був справжньою загадкою і манією, яка затягувала у свої павучі сіті. Ці пекельні рядки переслідували його все життя, з того моменту, як він ще дитиною почув їх від батька. Це було саме те прокляття відьми, яке чоловік так і не зміг згадати до кінця…

Іван все життя намагався згадати, чим закінчувався цей віршик, та дізнатись, що сховалось за цими рядками, і яка розгадка. Майже кожного дня він перекручував в голові безліч тисяч варіантів «Коли». «Коли зійде сонце», чи може «коли пройде тисяча років». А можливо «коли помре останній перевертень»? Варіантів була незлічена кількість. Чоловік прекрасно розумів, що зняти прокляття може любов, але тоді, коли щось станеться. Але що? Це залишалось таємницею, вкритою мороком під десятками замків. Що могли означати останні слова? Ніби зашифрований ребус, який чоловік так і не зміг розгадати. Він щосили намагався віднайти рішення, хоча б заради свого правнука Дмитра, але все було марно: рядки прокляття так і залишались гнити в його думках.

Іван відкинувся назад на подушки, і заплющив очі. Він рідко відпочивав, а спав ще рідше. Перевертням в принципі достатньо всього декілька годин відновити сили, а іноді можна взагалі обходитись без сну, але Ваня намагався більше походити на людей, ніж на вовкулак. Напевно будь він один, то йому б було байдуже, але він намагався заради Дмитра. Хлопець все ще марив мрією бути з тією білявкою Алісою, не дивлячись на те, що вже пройшло три роки. Іван знав на власному прикладі, до якого горя може привести зв’язок проклятого перевертня і звичайної людини, але хлопцю він нічого не говорив: лише мовчав та хмурив брови. В будь-якому випадку, Діма дуже хотів жити у світі людей, і хотів мати шанс на нормальне існування, тому чоловік робив для цього все, що від нього залежало. Вони навіть вже підібрались ближче до великого міста, куди так само і перебралась Мирослава, яка дуже хотіла бути поряд із сином. Та і для Дмитра це було гарне тренування. За цей рік їх спільного проживання, людина в домі стала абсолютно непримітною. Іванова онучка готувала, прибирала, тому вовки були тільки раді її присутності. Це було майже як мати хатню робітницю, яка ще й гроші заробляє. Рай для будь-якого чоловіка. Окрім Діми звичайно: йому була потрібна тільки Аліса…

Іван почув стукіт у двері, а це означало, що скоро світанок і Мира йде на роботу. Вона зазвичай не дуже хотіла залишатись, коли хлопці обертались на вовків – жінка дуже добре пам’ятала про небезпеку. Чоловік почув як грюкнули двері, й встав з ліжка, аби встигнути поїсти, щоб голод не штовхав його в подобі вовка на дурні вчинки. Іван вийшов на кухню і побачив Дмитра, який вже за обидві щоки вминав сніданок залишений його мамою. І хоча її син вже давно виріс, але Мирослава продовжувала радувати юнака улюбленими стравами кожного дня, ніби він міг стати останнім в їхніх життях. Хоча в цьому була крапля істини: ніхто не знав, що трапиться сьогодні чи завтра, вони утрьох жили в теперішній миті.

- Сідай, тут і на тебе вистачить – мама багато зробила.

- Дякую, звісно. Але, хлопче, як ти можеш їсти на сніданок смажену картоплю?.. – Діма знизав плечима, й Іван попрямував варити вівсянку. Майже як дорослий. Чи він вже такий і є?..

Тиша між ними все більше нагнітала атмосферу. Було чутно лише чавкання Дмитра, та його незадоволене сопіння. Іван розумів, що щось назріває, але як завжди сподівався, що сьогодні «це» їх омине.

- І довго це буде продовжуватись? – Хлопець перестав запихатися їжею, та склав виделку на тарілку. Чоловік завмер на секунду від питання, але потім продовжив готувати, ніби нічого і не було. – Ти мене ігноруєш? – Дмитро починав злитись ще більше від такої реакції Вані.

- Не розумію про що ти, хлопче.

- Ти все прекрасно розумієш! Довго ми будемо так жити?!

- Жити як? – Чоловік відірвався від своїх справ, та спокійно розвернувся до правнука, показуючи всім своїм виглядом, що він його слухає, але зовсім не розуміє.

- Не роби з мене ідіота! Ти привіз мене сюди: саме ти хотів купити тут хату, чи не так?

- І який це має стосунок до твого питання?

- А таке, що це рідне село прабабусі Фаї, ви саме тут познайомились!

Іван на мить завмер, декілька разів кліпнувши очима, а потім повільно відвернувся від Дмитра, і відчув як в очах щось зрадницькі запекло, й по щоках потекли сльози. Емоції відчаю захлиснули його з головою, ніби біль прокрадалася в кожну клітинку його тіла. Все, що ховалось в його закутках душі, безконтрольно шкрябало, як дика кішка. Чоловіку здавалось, що він прямо тут зараз обернеться на вовка: він втрачав контроль над собою.

- Звідки ти знаєш? Ти ж майже не виходиш з будинку у людському вигляді?

- Головне тут слово "майже". Я не дурень, дядьку. Я знаю, що ти сюди приїхав не ностальгувати. В тебе точно  був план! Але тоді чому ти нічого не робиш?!

- Бо я не знаю що робити!!! – Іван втрачав терпіння. Його розміреність дала задню, а гору взяв гнів. - Я вже обійшов всіх жителів, почув всі легенди, зокрема про себе і Матвія,  але зачіпок немає! НЕМА, розумієш?!

Іван різко обернувся та рвонув в сторону Дмитра. Його очі горіли червоним полум’ям, а людський облік потихеньку пропадав, даючи вихід тваринній сутності. Чоловік вчепився кігтями у стіл, і показав вже вовчий вискал.

- Я нічого більше не можу!!! Я зробив усе! Більше немає варіантів, розумієш?!

Іван в останній раз глянув Дмитру в очі, та вирвався назовні з хати, де одразу перекинувся на вовка, й зник у лісі. Хлопець зовсім не боявся свого прадіда, хоча і виглядало це зловіще, але в очах Івана він побачив нескінченний сум і жаль. І ні, це не журба за минулим чи коханням, це біль від його безпомічності. Це не безпорадність, це нестерпна туга та така неймовірна всепоглинаюча печаль. Саме так це виглядає, коли загубив сенс в житті. Це очі людини, яка втратила надію… І Дмитро ніколи б не став боятись Івана. Хоча може лише трошечки…