Розділ 20 . Додаток «Твій Слід»

Артем повертався з додаткових занять з англійської. На лавці біля зупинки він помітив старий смартфон із тріснутим екраном. Хлопець підняв його, і екран сам собою спалахнув. На ньому не було жодних паролів, лише одна відкрита програма під назвою «Твій Слід».

На мапі в додатку горіла одна червона крапка, яка рухалася прямо в напрямку Артема. Під мапою був напис: «Він знає, де ти був. Він знає, де ти будеш».

— Якийсь дурний жарт, — буркнув Артем і поклав телефон у кишеню, вирішивши вдома знайти власника через соцмережі.

Вдома Артем знову витягнув знахідку. Додаток почав надсилати сповіщення. Це були фотографії.

Перше фото: Артем заходить у під’їзд... 5 хвилин тому.

Друге фото: Артем стоїть біля дверей своєї квартири... 2 хвилини тому.

Третє фото: Артем сидить у своїй кімнаті прямо зараз, знятий зі спини через вікно.

Хлопець різко обернувся, але за склом була лише нічна темрява 9-го поверху. На екрані з’явився новий напис: «Залишилося 100 метрів».

Артем спробував вимкнути телефон, але кнопка не працювала. Додаток «Твій Слід» тепер показував не мапу, а камеру. Але це була не задня чи передня камера телефона. Це була камера... очей тієї істоти, що наближалася.

Він бачив на екрані свої двері зсередини під’їзду. Побачив довгу, бліду руку, що тягнеться до дзвоника.

— Я прийшов за своїм обличчям... — пролунав голос прямо з динаміка телефона, хоча Артем нікому не дзвонив.

Червона крапка на мапі тепер була прямо поверх його власної позиції.

Пальці Артема тремтіли. Він бачив на екрані, як бліда постать біля дверей уже підняла руку, щоб натиснути на дзвоник. В останній момент хлопець гарячково набрав свій власний номер на знайденому телефоні.

Гудок... ще один...

— Алло? — почувся голос. Це був голос Артема, але спокійний, наче з іншого життя. — Хто це?

— Артеме, слухай мене! — закричав він у слухавку. — Ти зараз стоїш на зупинці. Ти бачиш старий телефон на лавці. Не піднімай його! Чуєш? Просто пройди повз!

На екрані телефона в цей момент з'явилося вікно запиту: «Для підтвердження видалення профілю введіть пароль: ваш перший справжній страх».

Артем із минулого в слухавці завагався.

— Але він такий крутий... — пробурмотів той, інший Артем. — Хто це взагалі дзвонить? Якийсь розіграш?

Тим часом у двері квартири Артема в теперішньому часі почали шкрябатися. Звук був такий, наче гострими металевими пластинами водять по дереву.

— Відчиня-а-ай... — прошипіло з-за дверей. — Мені потрібне твоє майбутнє...

Артем зрозумів: пароль. Він має згадати те, що колись викреслив із пам'яті.

— Пароль... — прошепотів він. — Мій перший страх — це не темрява. Це бути забутим. Це стати просто цифрою, яку можна видалити!

Він швидко ввів у поле слово: «НЕВИДИМИЙ».

Щойно остання літера була введена, телефон у руках Артема розжарився. Додаток «Твій Слід» почав видаляти файли з такою швидкістю, що екран перетворився на потік матричного коду.

У слухавці Артем із минулого скрикнув:

— Ой! Телефон на лавці тільки що спалахнув і розсипався на попіл! Фу, ну і гидота. Добре, що я його не взяв.

У ту ж мить постать за дверима в теперішньому часі почала зникати. Вона не просто пішла — вона ніби ніколи й не існувала. Сліди кігтів на дверях затягнулися, розбите вікно стало цілим.

Артем стояв посеред кімнати, важко дихаючи. У його руках замість страшного смартфона був лише шматочок обвугленого пластику. Він підійшов до вікна і подивився на зупинку далеко внизу. Там, під світлом ліхтаря, стояв він сам — Артем із минулого, який просто розвернувся і спокійно пішов додому.

Світло в кімнаті більше не блимало. Але коли хлопець підійшов до свого власного, нормального комп'ютера, він побачив на екрані одне нове сповіщення:

«Користувача видалено. Але слід залишився...»

Артем видалив повідомлення, не читаючи. Він знав: деякі речі краще залишати там, де ти їх знайшов.

Артем сподівався, що на цьому все закінчиться, але цифри мають довгу пам'ять. Слід, про який згадувалося в повідомленні, виявився не просто рядком коду. Він став частиною його реальності.

Артем намагався не думати про те, що сталося, але його власний телефон почав поводитися дивно. Щоразу, коли він намагався зробити селфі, на задньому плані з’являлася розмита постать. Вона була одягнена так само як він, стояла в тій самій позі, але замість обличчя в неї був «шум» — білі та чорні крапки, як на старому телевізорі без сигналу.

— Це просто глюк матриці камери, — заспокоював він себе.

Але одного разу, коли він розблокував екран за допомогою Face ID, телефон видав помилку: «Доступ дозволено. Вітаємо, Артеме №2».

Це сталося під час онлайн-уроку. Камера Артема раптом увімкнулася сама собою. Всі однокласники на екранах своїх моніторів побачили Артема, але за його спиною стояв інший Артем. Він був наче зітканий із битих пікселів, його рухи були смиканими, а замість голосу з динаміків почувся звук пошкодженого аудіофайлу.

— Ти... видалив... оригінал... — проскрипів Глюк. — Тепер... я... заповню... порожнечу...

Екрани всіх учнів почали вкриватися цифровою іржею. Глюк простягнув руку до монітора Артема зсередини, і реальні пальці, що складалися з ламаних ліній коду, почали виходити за межі екрана прямо в кімнату.

Артем зрозумів: Глюк — це залишок того самого додатка «Твій Слід». Видаливши програму, він залишив «пустий запис» у системі всесвіту, і тепер система намагалася замінити його копією.

Бабуся Артема (яка теж мала свої секрети) зайшла в кімнату. Вона не злякалася.

— Він живиться електрикою та сигналом! — крикнула вона. — Не вимикай комп'ютер, це його розлютить. Тобі потрібно перевантажити його даними!

Артем відчув, як холодне повітря в кімнаті почало пахнути озоном і паленою пластмасою. Глюк уже висунув свою піксельну голову з монітора, і його порожні очі-перешкоди почали сканувати обличчя хлопця.