Розділ 19 . Будинок, де не вірили в казки

Тінь під підлогою:

Мія (старша сестра) та Соня (молодша) нещодавно переїхали з батьками у старий будинок на околиці міста. Батьки були дуже сучасними людьми: тато — програміст, мама — банківський аналітик. Вони вірили лише в цифри, логіку та факти.

​— Тату, там під підлогою хтось шкрябається. І воно зітхає, — сказала маленька Соня під час вечері.

— Це просто осідання фундаменту, сонечко, — відповів тато, не відриваючись від ноутбука.

— А я бачила, як тінь у коридорі відокремилася від стіни і пішла на кухню! — додала Мія.

— Дівчата, у вас просто занадто бурхлива уява. Це гра світла від фар машин, — м'яко відрізала мама.

​Лише бабуся Катерина,   яка сиділа в кутку і в'язала теплий шарф, тривожно перезирнулася з дівчатками. Вона знала: цей будинок має пам'ять.

Коли батьки пішли в іншу кімнату, бабуся покликала дівчаток до себе. Вона дістала з кишені сухий пучок полину та дві маленькі срібні шпильки.

— Ваші батьки забули, як це — бачити серцем, — прошепотіла вона. — Те, що живе під підлогою, називається Скрегіт. Воно харчується невіглаством. Чим менше в нього вірять, тим сильнішим воно стає.

​Бабуся наказала дівчаткам приколоти шпильки до піжам і ні в якому разі не виходити з ліжка, якщо вони почують, як хтось кличе їх голосом мами чи тата.

​О другій годині ночі Мія прокинулася від того, що двері в їхню кімнату повільно відчинилися.

— Дівчатка, йдіть сюди, я приготувала вам какао, — пролунав голос мами з темного коридору.

​Соня вже хотіла встати, але Мія міцно схопила її за руку.

— Це не мама, — прошепотіла вона. — Мама ніколи не готує какао вночі.

​З коридору почулося незадоволене шипіння, а потім звук, наче хтось проводить гострими кігтями по паркету. У сусідній кімнаті батьки раптом закричали. Вони намагалися увімкнути світло, але лампи вибухали одна за одною.

​— Це просто коротке замикання! — кричав тато в темряві, хоча щось холодне вже обвивало його щиколотки. — Маргарито, де ліхтарик? Це просто фізичне явище!

​Але коли ліхтарик нарешті загорівся, тато побачив, що його ноги тримає не дріт, а довгі пальці, зіткані з чистого мороку.

Батьки продовжували вигукувати щось про «галюцинації через перевтому», навіть коли темні щупальця Скрегота почали затягувати їхні тіні під плінтус. Логіка була їхньою бронею, але в цьому будинку вона стала їхньою кліткою.

Коли двері батьківської спальні почали вкриватися чорною памороззю, у коридорі з’явилася бабуся Катерина. У її руках була стара глиняна чаша, в якій тлів пучок полину. Сизий, гіркуватий дим почав повільно заповнювати простір.

​— Дивіться! — крикнула бабуся дівчаткам. — Дивіться прямо в центр темряви!

​Мія та Соня вибігли з кімнати. У світлі бабусиної чаші вони побачили, як дим осідає на чомусь невидимому. Раптом постать Скрегота стала чіткою: це була висока, сухоребра істота з обличчям, що нагадувало потріскану маску.

Батько, побачивши монстра крізь дим, нарешті замовк. Його раціональний світ розсипався.

— Це... це не може бути коротким замиканням, — прошепотів він, відчуваючи, як холодні пальці істоти відпускають його ноги, бо дим полину обпікав Скрегота.

​Мама схопила дівчаток за руки. Її обличчя було блідим.

— Ми не вірили вам... — її голос тремтів від жалю. — Ми думали, що захищаємо вас, ігноруючи це. А насправді ми залишили вас самих проти цього жаху.

​Скрегіт зашипів, його тіло почало розпадатися на окремі попелясті пластівці. Бабуся підійшла ближче, шепочучи стародавнє закляття, і з кожним її словом монстр ставав дедалі меншим, аж поки не перетворився на звичайну купку пилу під ліжком.

Коли в домі нарешті запахло не страхом, а травами, тато підійшов до бабусі й низько вклонився. Потім він сів на підлогу поруч із Мією та Сонею.

— Відсьогодні, — сказав він, — ми будемо слухати все, що ви кажете. Навіть якщо це звучить неможливо. Світ набагато більший за наші таблиці та програми.

​Батьки допомогли бабусі розвісити пучки полину над кожними дверима. Тієї ночі в будинку вперше за довгий час було тихо. Мія та Соня заснули, знаючи: тепер їхня родина — це справжня команда, де вірять не лише в цифри, а й у магію.

Колекціонер Шепотів:

Після випадку зі Скреготом у будинку запанував спокій. Батьки сумлінно перевіряли полин над дверима, а тато навіть купив спеціальні «магічні» ліхтарики для Мії та Соні. Проте невдовзі в домі почала зникати не безпека, а... слова.

​Спочатку мама забула, як звати її колег. Потім тато почав плутати назви звичайних речей: замість «чайник» він казав «мовчазний гарячий», а замість «сон» — «тиха подорож». Але найстрашніше було те, що Мія та Соня почали втрачати голоси. Щоразу, коли вони намагалися розповісти щось важливе, з їхніх уст вилітало лише ледь чутне шипіння.

​— Бабусю, що з нами? — намагалася крикнути Мія, але звук був схожий на шелест паперу.

Бабуся Катерина помітила, що в коридорі з'явилися дивні маленькі дверцята, яких раніше не було. Вони були заввишки всього кілька сантиметрів і ховалися за плінтусом. Біля цих дверцят завжди стояв ледь помітний дзвін, ніби хтось пересипав скляні кульки.

​— Це Колекціонер Шепотів, — прошепотіла бабуся (її голос теж став дуже слабким). — Він забирає наші слова, щоб побудувати з них свій замок. Якщо він вкраде останнє слово — ми всі станемо лише тінями без імен.

​Мія та Соня вирішили діяти. Вони взяли свої шпильки й полин, але Колекціонер не боявся трави — він боявся лише гучних почуттів.

Раптом стіна почала розширюватися, і Мія з Сонею побачили Колекціонера. Це був чоловічок у циліндрі, зробленому зі старих словників. Замість плаща він був обмотаний нескінченними магнітофонними стрічками, на яких були записані всі розмови в цьому домі.

​— Ваші слова такі смачні... особливо ваші таємниці, — прорипів Колекціонер.

​Він простягнув руку, і Мія відчула, як її останній спогад про те, як тато називав її «принцесою», вилітає з її голови. Тато стояв поруч і хотів щось вигукнути, але він лише безпорадно відкривав рот, не в змозі вимовити жодного слова захисту.